Олена й Аспірин [Алёна и Аспирин - uk]

— Почекай! Я Мишка забула…

— Перетрешся! — Аспірин уже викликав ліфт.

До етеру залишалося дванадцять хвилин. Авто чекало біля під’їзду.

— Сиди тут! — Він підштовхнув дівчинку до лавочки.

— Можна мені все-таки з тобою?

— Не можна!

Він хряпнув дверцятами авта. Водій їхав хоробро: де треба, виїжджав на зустрічну, де треба, розвертався через подвійну осьову — сам Аспірин ніколи б так не зважився. На студії його зустріли докорами; він зачинив за собою звуконепроникні двері, впав у крісло перед мікрофоном, одягнув навушники і одразу забарабанив:

— Ну, доброго раночку, мої любі! З вами ді-джей Аспірин, а це значить, що занудні години в офісі, за монітором, за кермом, за робочим столом, на трудовому, значить, посту стануть трохи менш сірими, трохи барвистішими, бо з вами «Лапа-Радіо»! «Лапа-Радіо» простягає м’яку лапу, торкається ваших вух, і ось перша ластівка нового дня… ковток енергії зранку — Вєрка Смердючка запевняє вас: усе буде добре…

Він вимкнув мікрофон і вислухав порцію докорів від режисерки. Велів принести собі кави. Сказав, не стримавшись:

— Якби ти знала, Юлю, що зі мною було, ти б не лаялась…

На закономірне Юлине запитання, що ж було, Аспірин тільки зітхнув і похитав головою.

Збігав час. Крутилася попса. Телефонували петеушники й вимагали ще попси. Аспірин жував бутерброди, пив каву й думав, що попса накрила всіх, навіть молодь, і що увечері в «Куклабаку» буде прикольна команда, яка впіймала модну хіп-хопову хвилю. Хлопці зняли два кліпи, але на телебачення їм не пробитися ніколи, тому що попса накрила всіх… І думки його побігли по колу, як трамвай.

До кінця четвертої години етеру він забув про дівчисько і про свої проблеми. Він узагалі ні про що не думав. Слова лилися з нього, як підсолоджена вода.

— Ваше перше запитання, Інночко?

— Це чоловічого роду чи жіночого?

— Браво! Ви справжній філолог! Це середнього роду, це «воно».

— Воно на вулиці чи вдома?

— І там, і там місцями трапляється — і там, і там… Далі?

— Це тверде чи м’яке?

— Гм… По-різному. Буває тверде. Але не дуже. Ножем його можна різати, піддається.

— Це істота чи неістота?

— Ого, Інночко… Як же ви істоту будете різати ножем? Скажемо так: це було колись істотою, а тепер ні… Далі?

— Це стоїть чи лежить?

— Звичайно, лежить…

Пауза. Дихання.

— Інночко, час збігає, ми чекаємо вашої відповіді — або нових запитань… Якщо ви вгадаєте — сьогодні зможете піти в кіно, на вас уже чекають два квитки… Лишилося трішки… О, я чую сигнал! Час минув! Що я задумав? Що це?

— Може, лавочка? — припустила невидима Інночка.

Навіть режисерка, до всього звична, схопилася за голову.

— Гм, — сказав Аспірин. — Інно, я все-таки гадаю, що ви заслужили ці квитки. Важливий не результат, важливі старання. Крім того, ви знаєтеся на філології… Я задумав сало, сало я задумав, от так просто, так просто… Залишайтеся на лінії, зараз вам пояснять, де ви зможете забрати ваш виграш!