Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
У радянської влади була одна моральна проблема — з гаслами про всесвітнє щастя під назвою «комунізм» вона також скуповувала. Починаючи з 1918 року, Червона армія окупувала практично всю територію, що раніше називалася Російською імперією. Тому, щоб не називати свої дії окупацією, прагнула мовчати про те, що робили попередники, повторюючи буквально все крок за кроком. А оскільки радянська влада перемогла царизм, то всю провину за поневолення звалила на російських імператорів, князів і поміщиків. Робилося це з однією метою — щоб люди не могли порівнювати царське самодержавство з його імперською політикою і радянську владу з тією самою імперською політикою.
Як же відбувалося «добровільне приєднання»? Генерал-лейтенант Міхаіл Тєрєнтьєв у своїй книзі «Хівінські походи російської армії» писав: «Покінчивши з туркменами і будучи забезпеченою з боку Бухари, що піддалася розгрому від росіян і яка втратила Самарканд, Хіва запишалася, що тільки вона у змозі ще боротися з Росією». У 1885 році російська армія «приєднувала» Афганістан і туркменські племена, про що писав Міхаіл Ґорний у своїй книзі «Похід на афганців і бій на Кушці»: «Міст був устелений трупами втікачів. Солдатики наші старалися навіть на них і не дивитися. Мовчки, із серйозними обличчями, тримаючи стрій, ішли вони, обхопивши почорнілими від пороху руками свої бердани, у своїх сірих шинельках. «Раз, два, три, чотири… раз, два, три, чотири!..» — лічила більшість із них, переступаючи через трупи афганців, піших і кінних, розтоптаних, понівечених кінськими копитами, снарядами артилерії і чобітьми піхотинців». Туркмени «добровільно приєдналися» наприкінці XIX століття, а через 35 років історія повторилася, приєднувати вже почали більшовики.
Ще трагічнішою була доля народів Кавказу, особливо чеченців, що їх винищували з 1721 року. Бібліографія військового приєднання кавказьких народів XIX ст. рясніє назвами книг, що, без сумніву, підтверджують «добровільність» — «60 років Кавказької війни» генерал-майора Ростіслава Фадєєва, «Кавказька війна» генерал-лейтенанта Васілія Потто, «Опис Чеченського походу 1826 р.» Петра Сахна-Устимовича, численні звіти військового відомства. В результаті російсько-перської війни 1826–1828 років були відвойовані Єреванське і Нахічеванське ханства, що стали згодом Вірменією й Азербайджаном. Із Грузією у 1783 році було підписано політичний договір, відомий як Георгіївський трактат, а через 18 років його було порушено, і російські війська зайнялися «добровільним» приєднанням ще однієї території.
Усе XIX століття грузини ніяк не могли звикнути до нового статусу, понад тридцять разів піднімаючи в різних регіонах країни повстання проти окупантів, які їх жорстоко придушували. У 1918 році була проголошена незалежність і Грузії, і Вірменії, і Азербайджану. Через два роки радянська Росія вирішила знову «добровільно» приєднати їх, пославши на Кавказ Червону армію. Грузія чинила опір довше, ніж Азербайджан та Вірменія, але і її в лютому 1921 року спіткала доля радянської території, що «добровільно приєдналася».
Перелік можна продовжити, і він буде довгий. Захоплювали і приєднували всіх, кого тільки можливо. Всередині сучасної Росії такі приєднання почалися давно. У 1552 році Іван Ґрозний примусив до «добровільного» співжиття Казань. Мало хто знає, що з 1641 року 150 років тривала російсько-чукотська війна, яка призвела до значних жертв. Але, врешті-решт, і чукчі вимушені були «добровільно» визнати владу Росії, яка потім відплатила їм численними анекдотами.
За кілька століть у Росії сформувалося дивне ставлення до поняття «окупація». З одного боку, зрозуміло, що захоплення і привласнення чужої території — це злочин. Але з другої, російської сторони, важливо якнайшвидше замінити слова «крадіжка» й «окупація» якимось іншим, приємним, визначенням, наприклад, «добровільне приєднання». Тобто вас обікрали, але ви нібито не були проти. Приблизно так само, як це нині сталося в Криму і відбувається у східних областях України.