Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
Уже багато років, п’ятнадцять чи й більше, чую від різних ієрархів РПЦ одні й ті самі меркантильні скарги — і грошей їм мало, і ніхто не допомагає. У цих словах криється один потаємний сенс — або церква чекає подачок від влади, або зізнається в тому, що парафіян мало, а ті, які інколи ходять у храм, не вважають своїм обов’язком жертвувати. З цього випливає логічний висновок — церква не приваблює народ, а статистична цифра в 74 відсотки населення навряд чи відображає реальність. До речі, 74 відсотки — це цифра дворічної давнини, п’ять років тому вона була 80 відсотків.
Для багатьох людей православ’я — партійна належність. Вони пам’ятають і знають, що предки були православними, потім багато хто стали комуністами, тобто офіційними атеїстами. Як вони знову стали православними? Правильно — точно так само, як і ставали піонерами, комсомольцями і комуністами. Настав час, коли вигідно називати себе православними, ось і називають. А цифри звітів московської поліції свідчать про зворотне — московські храми на Різдво або Великдень відвідує всього кілька відсотків населення. Не мільйони статистичних православних.
Ось чому в головах у «православних» така жахлива каша, зварена з комуністичних символів і поверхових знань про християнство. Ось чому можна побачити ікони з образом Лєніна, Сталіна або Путіна, а на патріотичних мітингах разом майорять радянський прапор із серпом і молотом та корогва. Основна частина населення перебуває у стані відлюдкуватості, не знаючи, куди примкнутися — ностальгія тягне назад у СРСР, але йти назад хочеться по-сучасному, з іконами і хрестами. Я не сумніваюся, що божевільного вигляду літні люди можуть і вдарити, якщо їм розповісти, як Лєнін і Сталін наказували розстрілювати священиків.
У дорадянські часи в імперії було 48 636 храмів, до 1939 року, після антирелігійного терору, їх залишилося 8302, зараз на пострадянській території, крім Грузії, діють близько 30 000 парафій і понад 700 монастирів, що підпорядковуються РПЦ. Але чи стало вірних більше? І якщо кількість храмів наближається до добільшовицького періоду, то чому християнська чеснота в такому дефіциті?
Для багатьох пострадянських «християн» статистика стала причетністю до церкви. Як за радянських часів — щоб мати блага і прихильність начальства людям вигідно було вступати в КПРС. Незалежно від того, чи вірили в ідеали марксизму-лєнінізму, чи ні. Партійний квиток відкривав можливості для кар’єри і ставив власника червоної книжечки на вищий рівень, ніж решта населення. У СРСР кожен десятий був комуністом, кожен шостий — комсомольцем, практично кожен школяр був піонером і жовтеням. Усі носили значки або партійні квитки із профілем головного атеїста — Лєніна.
Кілька поколінь радянських людей виховувалися у дусі атеїзму. За радянських часів на головні церковні свята біля храмів було більше міліції, ніж парафіян. Комсомольські активісти відловлювали своїх ровесників, людей старшого віку — співробітники КДБ, які спостерігали за чистотою етичних засад будівників комунізму. На телебаченні на Різдво і Великдень завжди показували атеїстичні фільми, найпопулярнішим був «Свято святого Йорґена» Якова Протазанова. Люди мали сміятися над аферистами в сутанах і «чудодійним зціленням» хворих та інвалідів.
Комунізм благополучно помер, так і не заволодівши серцями людей. Але комуністична ідеологія домоглася головного — відірвала людей від традицій і, насамперед, від релігії предків. Важко сказати, для скількох людей відвідини храму і знання молитви були щирою вірою. Комунізм спотворив і це. Після розвалу СРСР у різних місцях, містах і селах почали будувати каплиці й церкви на пожертви бандитів та злодіїв. Священики не бояться розголосу своєї дружби із криміналом.
У Росії останні 20 років зближення церкви і криміналу доповнилося новим складником — владою. Ця тріада покликана переконувати й наставляти населення, благополучно спотворюючи і сутність церкви. Колишні чекісти й комуністи тепер ходять у церкви і «моляться», невміло хрестячись. Священики їздять у дорогих, дарованих злодіями джипах. Вище керівництво РПЦ не соромиться послуговуватися державною охороною, урядовими літаками й офіційним протоколом. Килимові доріжки, діти із квітами, колишні секретарі райкомів, які тепер працюють губернаторами. Нині вони самовіддано прикладаються до руки патріарха і цілують хрест губами, які ще тридцять років тому промовляли статут КПРС.