Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
Церква в Росії стала частиною державного апарату, замінюючи відділ пропаганди ЦК КПРС. З огляду на взаємини РПЦ і Путіна, у вищого дуумвірату несхитне розуміння своєї місії — президент керує, патріарх наставляє. В армії відновлено інститут капеланів. Але цього виявилося замало — на стрільбищах і в тирах можна побачити священиків та ченців, які стріляють із пістолетів, автоматів і гранатометів. РПЦ не проти, Путін — щасливий. Йому, як Пєтру I, вдалося підпорядкувати собі церкву.
Мене потішає колись придумана ідея — встановити у храмах турнікет із голосовим детектором. Той, хто входить, повинен проказати десять заповідей, відтак турнікет пропускає його до ікон і святинь. Звісно, не кожен, хто знає заповіді, виконує їх, але у будь-якому разі це ліпше, ніж бачити на мітингах, як цілують ікони Лєніна і Сталіна. Більшовики майже 100 років тому почали привчати людей до лицемірства. Зараз колишні будівники комунізму й сучасного пострадянського божевілля перетворилися на націоналістів і фашистів.
Цього не дозволяє жодна релігія. І коли вкотре на телебаченні бачу невисокого підполковника КДБ, який вдає із себе вірянина, то мені здається, якщо йому прошепотіти на вухо слова апостола Левія Матвія — «полюби ближнього свого як самого себе», він задимиться і розсиплеться у порошок. Але він цього не зробить, бо навряд чи знає Євангеліє. У храмі він зі службових обов’язків, на якийсь час.
За останні 70 років армії двох країн убивали з іменем Бога. У німецькій армії на пряжках ременів виливали військове гасло XIX століття «Gott mit uns»[1], і в сучасній російській армії солдати й офіцери отримують благословення від церкви на війну. Мене ця схожість лякає. Проте плекає надію на однаковий фінал.
ШЛЯХ ДО ПУТІНІЗМУ
Моїм грузинським студентам усе складніше пояснювати, що таке культ особи. Вони вивчають історію СРСР інакше, ніж у Росії, й оцінюють радянську імперію з погляду тоталітарної держави зі всіма ознаками, що випливають, включаючи культ особи. Вони відверто хихикають, коли я показую їм ілюстрації — Лєнін з колодою, Лєнін без колоди, Сталін з дівчинкою на руках, Сталін — генералісимус на передовій Другої світової війни, Хрущов із величезним качаном кукурудзи, Брєжнєв з іконостасом з орденів і медалей на грудях. Студентам смішно — вони народилися в іншій країні і багато з них уже не знають, хто такий Чапаєв, а під час розповіді про Павліка Морозова здивовано кліпають очима й наївно перепитують про погане виховання юного радянського героя.
Нарешті настає час, і я їм розповідаю про сучасний культ особи — Путін, Кадиров, Мєдвєдєв. Студенти з цікавістю розглядають фотографії і часто запитують — що, всі в Росії вірять у це? Грузинським студентам поталанило, вони не бачать цього неподобства вже понад 20 років. Коли я їм показую старі світлини, на яких Едуард Шеварднадзе взасос цілується із Брєжнєвим, гидливо морщаться і, здається, починають розуміти, що таке культ особи. Напевно, це вірус, — розмірковує один студент. — Саме так, — сміється смілива студентка й, опустивши очі, зауважує, що культ особи передається через поцілунок, як деякі венеричні хвороби.
Моїм студентам пощастило — портрети політиків вони бачать тільки під час передвиборчих кампаній. А я згадую історію кількарічної давнини, коли Валерія Новодворская було шокувала продавців грузинських книгарень, вимагаючи продати портрет Саакашвілі. Їй відповідали, що такого товару зроду в магазинах не було, бо в Грузії це не заведено. Як би ви не ставилися до політиків, ваше право любити їх удома — там і вішайте скільки завгодно портретів і навіть можете їх цілувати від ранку до вечора. А сам портрет можна роздрукувати на принтері.
Вождизм — найнебезпечніша радянська хвороба, причини і наслідки якої добре відомі. Кого любили в Російській імперії? Правильно — Бога, царя і Вітчизну. Бога — зрозуміло чому, царя — так належить, до того ж, у Росії він був главою церкви. Любов до Вітчизни — звичайна річ. Кожен диктатор, який прийшов до влади в результаті перевороту, вимушений робити все, щоб його полюбили. Як царя, як Бога, як владаря Вітчизни. Більшовики вирішили відмінити Бога й об’єднати «царя» і «бога» в одне ціле. Вийшов культ особи.
1
Бог з нами.