Коротка історія семи вбивств

Сер Артур Джордж Дженнінгс

ось нове повіяло в повітрі, — недобрий вітер. Малярійний. І багатьом ще належить постраждати, а багатьом і померти — двом, трьом, сотні, восьмистам, восьмистам дев’яти... А тимчасом я дивлюся, як ти кружляєш, немов, у ритм і на випередження, стрибаючи вгору-вниз на сцені, завжди приземляючись на свій багатостраждальний великий палець. Чимало років тому, на футбольному полі, один гравець, у взутті зі шпичаками, — ну от хто в такому грає у футбол? — копнув тобі по нозі так, що розсік на ній великий палець. А коли ти був ще зовсім хлоп’ям, то мало не розрубав його навпіл сапкою. Рак — це бунт; клітина, що повстає проти тіла і по-зрадницьки, часточка за часточкою, спокушає інших рівнятися на неї. Я розділю твої часточки — і підкорю. Одну за одною знерухомлю твої кінцівки; наллю отрутою твої кістки, бо ж глянь: я не маю нічого, крім темряви. І неважливо, скільки разів мати перебинтовувала тобі палець марлею, посипала порошком «Ґолд Бонд»[392] — його так і не вилікували.

І ось щось нове повіяло в повітрі. Троє білих людей постукали у твої двері. П’ять років тому перший з них попередив, щоб ти не виїздив. У глибині тисяча дев’ятсот сімдесят восьмого року третій — вони завжди знали, де тебе знайти, — застеріг, щоб ти не повертався. Другий з’явився з дарами. Ти його вже до пуття й не пам’ятаєш, але ж він приходив до тебе — як один із трьох волхвів, з коробкою, упакованою як на Різдво. Ти розкрив її й аж підстрибнув, — хтось же знав, що кожен босяк у гето потайки мріє бути чоловіком, що застрелив Ліберті Веланса[393]. Коричневі чоботи, зміїна шкіра, загравання з червоним, — хтось же знав, що чоботи ти любиш майже так само, як коричневі шкіряні штани. Ти взув правий — і скрикнув, як той хлопчик, що зламав ступню, намагаючись розколоти нею кокос. Чобіт ти зняв, відкинув убік і не зводив очей зі свого великого пальця, який, у такт биттю твого пульсу, ритмічно бризкав кров’ю. У Джиллі та Джорджі напоготові були ножі. Надріз по шву, шкіру з чобота спущено, і ось він — тонкий витягнутий мідний дротик, пряма бездоганна голка, побачивши яку, ти мимоволі подумав про Сплячу красуню.

Щось нове повіяло в повітрі. Біля підніжжя Варейка-Гіллзу виходить з дому чоловік на прізвисько Коппер і зачиняє ворота. Індигова ніч накочується і сходить, сходить і накочується. Він робить два кроки, а ось третього вже не робить. Чоловік на прізвисько Коппер падає і випльовує невеликий згусток крові, що підкотив з грудей і живота. Стрілець кидає на землю М1, але передумує й підіймає, після чого біжить до вже рухомої автівки.

Ти в студії, з гуртом, створюєш нову пісню. Годинник цокає за ямайським часом. Ті, хто спостерігають, роблять кілька затяжок «травичкою» і передають далі по колу. Два гітарних соло звиваються тугим клубком, немов зчеплені в сутичці змії. Новий гітарист з коротшими дредами — рокер і шанувальник Гендрикса, — догравши, висмикує з гітари шнур. Ти кидаєш на нього погляд широко розплющених очей:

— Не йди! Терміни мене й так тиснуть.

Щось нове повіяло в повітрі. Дон на ім’я Папа Ло їде з перегонів додому на таксі, проїжджає через дамбу. Вікна таксі опущені. Хтось кидає жарт, і солонуватий морський вітер підхоплює гучний глибокий сміх дона. Дорога не петляє, а лише робить плавний поворот на міст, який підіймається, а потім спускається до трьох поліційних автомобілів, що блокують дорогу. Ще до того, як водій зупиняється, він знає, що вони знають, хто він. Вони знають, що він знає, що вони знають, ще до того як вигукують про «вибіркову перевірку на доро’ах». Ще до того, як таксі зупиняється, він знає, що там, позаду, підбираються ще машини. Полісмен номер один каже: «Спиніть авто і ви’одьте з руки вгору! Руха’теся вліво аж поки не встанете біля чагарнику збоку дороги». Полісмен номер два знаходить у таксі «тридцять ’осьмий калібр». Полісмени номер З, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15 і 16 стріляють. Хтось потім скаже, що випущено сорок чотири кулі, хтось, що їх було п’ятдесят шість — рівно за числом гільз, знайдених на Гоуп-роуді, 56, того грудневого вечора тисяча дев’ятсот сімдесят шостого року.

Ти граєш у футбол у Парижі, на зеленому полі під Ейфелевою вежею. Граєш просто так, тільки б грати. З білими хлопчиками, що відчувають шанобливий трепет перед зіркою, та чоловіком із французької національної збірної. Твій персонал навіть після довгих років гастролювання все ще не звик до міст, які ніколи не сплять. Уже за полудень, та вони досі мляві. Французи грають не так, як британці: отой, з їхньої збірної, грає так хвацько, наче він на полі — один. Зате хлопчики рухаються, як злагоджена команда, хоча до цього між собою не зустрічалися. Один з них грає не надто вправно; він робить незграбний рух — і всією своєю вагою наступає тобі на правий великий палець, зриваючи з нього ніготь.