Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1
- Автор: Лавкрафт Говард Филлипс
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-69-7
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1». Краткое содержание книги:
Через чотири дні, коли ми обоє були у нашому потаємному музеї, почулося тихе, обережне шкряботіння в єдині двері, які вели до прихованих сходів у бібліотеку. Наша тривога тепер подвоїлась, бо, окрім страху перед невідомим, над нами завжди нависав страх того, що можуть знайти нашу жахливу колекцію. Загасивши все світло, ми підкралися до дверей і різко їх відчинили; але нас зустрів лише дивний подув вітру і звук, що ніби віддалявся, — химерне поєднання шурхоту, пересміху і виразного бурмотіння. Важко сказати, були ми тоді не при своєму глузді, марили чи залишалися при тямі. Сповнені найгірших передчуттів, ми лише зрозуміли, що те безтілесне бурмотіння, безсумнівно, було голландською мовою.
Після цього випадку ми жили у все зростаючому страху і напрузі. Загалом, ми притримувалися думки, що поволі божеволіємо, бо наші життя сповнені неприродних експериментів, але іноді ми отримували задоволення від драматичного позиціонування себе жертвами страшного і безжального фатуму. Нам занадто часто марилися шалені видіння, щоб їх можна було перелічити. Наш самотній будинок, здавалося, ожив присутністю якоїсь потойбічної істоти, природи якої ми не могли навіть припустити, і щоночі болотом, над яким гуляли вітри, котився той демонічний гавкіт, щоразу гучніший. 29 жовтня на м’якій землі під бібліотечним вікном ми побачили сліди, які насправді неможливо описати. Вони вразили нас так само, як і орди величезних кажанів, які у небаченій досі кількості заселили околиці садиби, і їх усе більшало.
Жах сягнув своєї кульмінації 18 листопада, коли Сент-Джона, який поночі повертався додому з похмурої залізничної станції, схопила якась жахлива кровожерна істота і роздерла на шматки. Його крики долинули аж до дому, тож я саме вчасно примчав до місця жахливої трагедії, щоб почути шурхіт крил і побачити безформну чорну тінь, яка вимальовувалася на тлі місяця, що сходив.
Мій друг уже помирав, коли я заговорив до нього, тому й не міг відповісти розбірливо. Він спромігся лише прошепотіти: «Амулет — та проклята штука —…»
Тоді він помер — залишилась тільки нерухома маса понівеченої плоті.
Я поховав його наступної ночі в одному із занедбаних садків біля дому, пробурмотівши над його тілом слова одного із сатанинських ритуалів, які він так любив за життя. І щойно я промовив останнє диявольське речення, як почув далеко на болоті ледь чутний гавкіт велетенського пса. Місяць уже зійшов, але я не наважився на нього дивитися. Коли ж на тьмаво освітленому болоті я побачив величезну розмиту тінь, яка ширяла з пагорба на пагорб, то заплющив очі і впав обличчям на землю. Не знаю, скільки часу минуло, перш ніж я підвівся, і, здригаючись, побіг до будинку, де здійснив мерзенний обряд поклоніння нефритовому амулету, що ніби якась святиня стояв у своїй ніші.
Побоюючись жити самотою у старовинному будинку на болоті, наступного дня я вирушив до Лондона, прихопивши із собою амулет і спаливши або закопавши глибоко в землю решту диявольської колекції нашого музею. Але на четверту ніч я знову почув гавкіт, а під кінець першого тижня щоразу, коли залишався у темряві, став відчувати на собі пильний погляд. Якось, прогулюючись набережною Королеви Вікторії і дихаючи свіжим повітрям, я побачив чорну тінь, яка заступила відображення одного з ліхтарів у воді. Повз мене пронісся вихор, сильніший за звичайний порив нічного вітру, і я зрозумів — те, що спіткало Сент-Джона, скоро спостигне і мене.
Наступного дня я ретельно запакував нефритовий амулет і відплив у Голландію. Я не знав, чи можу сподіватися на милосердя, повернувши цю річ її мовчазному, навіки заснулому власникові, але відчував, що мушу спробувати все, що бодай видається логічним. Я не знав, чим був цей пес і чому він мене переслідував, але вперше я почув гавкіт на тому старому цвинтарі, і кожна побічна деталь, включно з останніми словами Сент-Джона, пов’язувала прокляття із викраденням амулета. Ось чому я впав у найглибші безодні відчаю, коли виявив у роттердамському готелі, що кишенькові злодії вкрали у мене цю єдину надію на спасіння.
Того вечора гавкіт був гучний як ніколи, а наступного ранку я почув про невимовно страхітливу подію в одному з найбідніших кварталів міста. Місцева наволоч була нажаханою, бо перед тим нелюдським смертовбивством блідли навіть найдикіші злочини того району. У тамтешньому бандитському кублі невідома істота, яка не залишила по собі жодного сліду, розірвала на шматки цілу родину, а люди, що жили поблизу, чули тільки тихий, безперервний гавкіт величезного пса.