Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1
- Автор: Лавкрафт Говард Филлипс
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-69-7
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1». Краткое содержание книги:
І от я знову стояв на похмурому цвинтарі, де блідий зимовий місяць відкидав жаскі тіні, а голі дерева сумовито схилялися назустріч зів’ялій примерзлій траві і потрісканим плитам надгробків, повита плющем церква насмішкувато впиналась шпилем у холодне небо, а нічний вітер, мов божевільний, завивав із замерзлих боліт і морів. Гавкіт було ледве чути, і він геть затих, коли я наблизився до старовинної могили, яку колись осквернив, злякавши неймовірно велику зграю кажанів, які зацікавлено повсідалися довкола.
Я не знаю, навіщо прийшов туди: помолитися, чи заприсягтися у незламній вірності, чи покаятися перед безмовними білими кістками, що покоїлися піді мною; та хай би якими були мої спонукання, я накинувся на мерзлу землю з відчаєм, який частково був природний, а частково — ніби викликаний чиєюсь могутньою волею. Розкопати могилу виявилося значно легше, ніж я очікував, хоча одного разу я і зіткнувся з дивною перепоною, коли котрась із потвор кинулась донизу із холодних небес і стала несамовито битися об купу могильної землі, аж доки я не вбив її ударом лопати. Нарешті я викопав зогнилу видовжену домовину і очистив її від вологого нальоту селітри. Це була остання осмислена дія в моєму житті.
Усередині вікової домовини, густо обліплений ворухкою масою величезних поснулих кажанів, лежав скоцюрблений скелет, якого ми з другом обікрали; не спокійний і умиротворений, яким ми його тоді бачили, а вкритий запеченою кров’ю і клаптями чужої плоті з пасмами волосся. Він глумливо витріщався на мене своїми фосфоресцентними очницями, гострі закривавлені ікла вищирились у кривій посмішці, ніби пророкуючи мені неминучий фатум. А коли з тих вищирених щелеп пролунав низький, сардонічний гавкіт і я побачив, що у заплямованій кров’ю лапі він тримає втрачений мною доленосний амулет, я несамовито закричав і кинувся бігти, і крики мої невдовзі вихлюпнулись у верески істеричного реготу.
Божевілля верхи на зоряному вітрі… загострені століттями пазурі і зуби трупів… кривава смерть на крилах оргій кажанів із чорних руїн похованих храмів Беліала… Тепер, коли гавкіт цієї мертвої безтілесної почвари гучнішає, а притишений шурхіт і ляскіт тих проклятих перетинчастих крил поволі наближається, я шукатиму забуття у своєму револьвері, бо тільки він може стати мені прихистком від того, чому немає назви і назву чого не можна вимовляти.
Зачаєний жах
Тієї ночі, коли я вирушив до занедбаної садиби на вершині Буремної Гори, щоб знайти там зачаєний жах, повітря здригалося від гуркоту грому. Я був не сам, бо тоді нерозважливість ще не супроводжувала мою любов до гротескного і жахливого, яка перетворила моє життя на невпинний пошук непояснених жахів у літературі та житті. Зі мною були двоє відданих мені кремезних чоловіків, яких я залучив до справи, коли для цього настав час; вони вже давно допомагали у моїх жахливих дослідженнях і чудово справлялися зі своїми обов’язками.
Ми тихенько вийшли із найближчого села, щоб не потрапити на очі журналістам, які блукали околицями ще з часів страшної паніки, яка місяць тому охопила цю місцину — після того, як сюди прокралася жахлива смерть. Пізніше мені здавалося, що вони могли б стати у пригоді, але тоді їхня присутність видавалась небажаною. Якби ж то Бог напоумив мене взяти їх із собою, можливо, мені б не довелось так довго самому зберігати цю таємницю — через страх, що світ або вважатиме мене божевільним, або, долучившись до цих диявольських речей, збожеволіє сам. Зараз же я все одно розповідаю про них, щоб тягар цього знання не зробив мене маніяком, і я не хочу нічого приховувати! Бо я, тільки я знаю природу жаху, що зачаївся на тій примарній і самотній горі.
У маленькій автівці ми подолали милі старого лісу і узгір’їв, аж доки на схилі одного лісистого пагорба змінився краєвид. У мороці ночі без звичних юрб дослідників і витріщак навколо місцина здавалася ще моторошнішою, тож у нас не раз виникала спокуса увімкнути ацетиленовий прожектор, незважаючи на те, що він міг привернути небажану увагу. На світанку краєвид довкола також не милував ока, і навіть якби я не знав про жах, що зачаївся на цих землях, то все одно зауважив би його зловісну хворобливість. Поблизу не було диких звірів — вони стають мудрими, коли поруч скрадається смерть. Давні, пошрамовані блискавицями дерева здавалися неприродно великими і покорченими, решта ж рослин — хворими, ніби враженими пропасницею, а дивні пагорби і узвишшя у порослій бур’янами, поораній скелями землі нагадували клубки змій чи збільшені до гігантських розмірів черепи.