Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
— Але ж, хай йому всячина, вчора і справді був Геловін. Та й жарт який вишуканий: виперти трупа нагору, на драбину! Стривай! А що, коли тобі сказали прийти туди опівночі, а іншим людям — о восьмій, дев’ятій, десятій та одинадцятій? Щоб налякати кожного! Такий варіант мав би сенс.
— Тільки якби спланував усе це ти!
Рой різко обернувся до мене.
— Невже ти й справді припускаєш…?
— Ні. Так. Ні.
— То «так» чи «ні»?
— Пам’ятаєш той Геловін, коли нам було по дев’ятнадцять і ми пішли в «Парамаунт-театр» подивитися Боба Гоупа у виставі «Кіт і канарка», а дівчина, котра сиділа перед нами, заверещала, тож я роззирнувся, а ти сидиш собі у гумовій машкарі упиря на обличчі?
— Було таке! — засміявся Рой.
— А пригадуєш той випадок, як ти зателефонував і повідомив, що стариган Ральф Кортні, наш найліпший друг, помер, тож я маю хутко приїхати? Ти уклав його в своєму домі, хоч то все був жарт, і ти так спланував, щоб посипати Ральфове обличчя білою пудрою і щоб він отак, прикидаючись померлим, лежав, а як я прийду — щоб підвівся? Пам’ятаєш?
— Звісно! — знову засміявся Рой.
— Але я здибав Ральфа на вулиці, й твій жарт не спрацював?
— Авжеж.
Рой похитав головою, пригадуючи свої витівки.
— Так ото ж. І чого тут дивуватися, якщо я подумав, чи то не ти випер того клятого трупа на мур, а мені надіслав цю цидулку?
— Одне тільки тут не сходиться, — заперечив Рой. — У наших розмовах ти вкрай рідко згадував Арбутнота. Ну, хай то я склеїв якось трупа, але як би я змикитив, що ти неодмінно впізнаєш у ньому сердешного режисера? Автором запрошення мав би виявитися хтось такий, хто достеменно знав би, що ти колись давно і справді бачив Арбутнота, чи не так?
— Але ж…
— Це ж безглуздо: виставити тіло на дощ, якщо ти не знаєш, на кого, власне, дивишся. Ти розказував мені про купу й інших людей, котрих ти зустрічав, огинаючись коло студій. Якби я і скомпонував такого трупа, то це мав би бути чи Рудольф Валентіно, чи Лон Чейні, бо цих ти точно розпізнав би. Слушно?
— Слушно, — мляво визнав я. Пильно подивився на Роєве обличчя й швидко відвернувся. — Вибач! Але, хай йому чорт, то й справді був Арбутнот! Я бачив його разів двадцять, коли не більше, у ті, тридцяті роки. На попередніх переглядах. Отут-о, перед самою студією. Він та його спортивні автівки, десь штук дванадцять, та ще три лімузини. А жінок скільки — десятки! І знай сміються. А коли писне автограф, то ще й четвертака втулить у підписану книжку, й лише тоді оддасть. Чверть долара! У тридцять четвертому! За четвертака ти купиш чи молока з солодом, чи великого льодяника, а чи квиток у кіно.
— Оце такий він був чолов’яга? Не дивно, що ти його запам’ятав. А найбільше скільки він тобі давав?
— Одного місяця мені дісталося від нього двадцять п’ять доларів! Я забагатів. А теперечки він похований отам, за муром, куди й мене занесло цієї ночі, розумієш? Навіщо хоч би й кому змушувати мене думати про таке страхіття, ніби його викопали й висадили на драбину? Нащо стільки мороки? Тіло гупнуло, мов сталевий сейф. Висадити його туди — це щонайменше треба взяти двох дужих чоловіків. І навіщо?
Рой надкусив ще одного пампуха.
— І справді — навіщо? Це хіба хтось використовує тебе, щоб звістити про це світ. Ти ж хотів розказати це ще комусь?
— Та міг би…
— Не треба. Ти й зараз надто перепуджений.
— Але ж чого мені боятися? Це тільки якби я мав таке відчуття, що це щось більше за просту витівку, що в цьому криється якесь особливе значення.
Рой, не перестаючи жувати, все дивився на стіну.
— Хай йому! — нарешті мовив він. — А вранці ти хіба не заскочив на цвинтар — глянути, чи труп усе ще лежить на землі? Ні? Як ні, то чом не глянути зараз?
— Ні!
— Таж білий день довкола! Хіба ти такий страхопуд?
— Ні, але…
— Агей, ви! — крикнув на нас хтось обуреним голосом. — Що ви, двоє шалапутів, отам робите?!
Ми з Роєм подивилися туди з висоти ґанку.
Посеред моріжка стовбичив Менні Ляйбер. Трохи далі, на вулиці, стояв припаркований його «роллс-ройс», рівно-розмірено, без ніякого внутрішнього трему, лиш глибоко собі вуркочучи.
— Ви що, поніміли? — знову крикнув Менні.
— У нас тут нарада! — мовби знічев’я пояснив Рой. — Ми хочемо сюди вселитися!
— Ви що? — Менні витріщився на давньовікторіанський будиночок.
— Пречудове робоче місце! — швидко заговорив Рой. — Офіс для нас нагорі, сонячний ґанок, сюди поставити столика, на нього — друкарську машинку…