Соло бунтівного полковника. Вершина

Зорій без слів опустився на стілець. Він зрозумів, що зараз буде щось таке, що виходить за межі їхнього звичного спілкування. Так і сталося. Файлов далі не роздумував. Він почав говорити — упевнено і зрозуміло. Але навіть це не приховало в голосі Дениса Юрійовича гіркоти, що наче огортала кожне сказане полковником Файловим слово.

— Я ще раніше хотів дещо вам розповісти про себе, але все думав — не час. Навіть перед нашою зустріччю сьогодні мав сумніви, чи доцільна ця розмова саме зараз. Та коли ми ще говорили про справи, я переконався — іншого часу вже може й не бути.

— Денисе, — Зорій уперше назвав Файлова просто на ім’я, — що за трагізм у голосі? Ми ж сьогодні не обговорювали нічого такого, про що раніше не говорили б…

— Ні, Богдане Даниловичу, — перебив Зорія Файлов, — саме сьогодні… ні, саме зараз я переконався, що до іншого разу можемо й не дожити. Усе, про що ми тут говорили, тільки підтверджує мою думку: ми стикнулися з людьми, які не звикли віддавати іншим те, що вважають своїм. Коротше, я не розповідатиму про свої передчуття й підозри, та й прямих фактів у мене немає. Але все-таки прошу вислухати мене зараз. Звичайно, нічого не трапиться, якщо я не розповім вам того, що хочу розповісти. Це радше потрібно мені.

У постійному страшному неспокої моя душа вже багато років. Жодна стороння людина не знає того, про що я зараз розповім вам. Щоправда, якось мені довелося розповісти одному чоловікові пригоду, яку я хочу і вам повідати. Але то був письменник, і його цікавили більше історичні обставини, а не моє життя. Він десь в архіві знайшов деякі факти, як потім з’ясувалося, саме з біографії моїх батьків. Я не називатиму його прізвища — воно вам нічого не скаже, а ми домовилися, що про наше спілкування — нікому. Водночас я розумію й усвідомлюю, що звалюю на вашу й так перевантажену інформацією голову ще й свої проблеми. Бо саме мене й лише мене особисто стосується те, про що ви зараз почуєте.