Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
Зорій без слів опустився на стілець. Він зрозумів, що зараз буде щось таке, що виходить за межі їхнього звичного спілкування. Так і сталося. Файлов далі не роздумував. Він почав говорити — упевнено і зрозуміло. Але навіть це не приховало в голосі Дениса Юрійовича гіркоти, що наче огортала кожне сказане полковником Файловим слово.
— Я ще раніше хотів дещо вам розповісти про себе, але все думав — не час. Навіть перед нашою зустріччю сьогодні мав сумніви, чи доцільна ця розмова саме зараз. Та коли ми ще говорили про справи, я переконався — іншого часу вже може й не бути.
— Денисе, — Зорій уперше назвав Файлова просто на ім’я, — що за трагізм у голосі? Ми ж сьогодні не обговорювали нічого такого, про що раніше не говорили б…
— Ні, Богдане Даниловичу, — перебив Зорія Файлов, — саме сьогодні… ні, саме зараз я переконався, що до іншого разу можемо й не дожити. Усе, про що ми тут говорили, тільки підтверджує мою думку: ми стикнулися з людьми, які не звикли віддавати іншим те, що вважають своїм. Коротше, я не розповідатиму про свої передчуття й підозри, та й прямих фактів у мене немає. Але все-таки прошу вислухати мене зараз. Звичайно, нічого не трапиться, якщо я не розповім вам того, що хочу розповісти. Це радше потрібно мені.
У постійному страшному неспокої моя душа вже багато років. Жодна стороння людина не знає того, про що я зараз розповім вам. Щоправда, якось мені довелося розповісти одному чоловікові пригоду, яку я хочу і вам повідати. Але то був письменник, і його цікавили більше історичні обставини, а не моє життя. Він десь в архіві знайшов деякі факти, як потім з’ясувалося, саме з біографії моїх батьків. Я не називатиму його прізвища — воно вам нічого не скаже, а ми домовилися, що про наше спілкування — нікому. Водночас я розумію й усвідомлюю, що звалюю на вашу й так перевантажену інформацією голову ще й свої проблеми. Бо саме мене й лише мене особисто стосується те, про що ви зараз почуєте.
— Може, обійдемося без таких розлогих прелюдій? — дещо роздратовано вставив Зорій, коли Файлов зробив невеличку паузу. — Хочете щось розповісти — я вас слухаю.
— Гаразд, вибачте, — Денис Юрійович приклав правицю до серця й трішки схилив голову. — Почну з того, що я — зовсім не та людина, яку ви знаєте. — Файлов замовк, наче добираючи потрібні слова. — Точніше, я справді той, а ось мої батьки — не ті, кого з себе удавали все своє життя. Ні, все ж правильніше буде, якщо я скажу: батько був тим, ким був, а ось мати…
— Денисе Юрійовичу, з вами все гаразд? — Зорій не на жарт занепокоївся.
— Я в нормі. Будь ласка, не перебивайте…
Те, про що розповів Зорію на явочній квартирі Денис Файлов, шокувало Богдана Даниловича. Він вислухав колегу мовчки, не до кінця вірячи в реальність розповіді, хоча був певен, що Файлов каже правду.
Уважно слухали й записували на магнітофон сповідь полковника й інші люди, які ось уже кілька місяців, спостерігаючи за кожним кроком Зорія, обладнали місце його таємних зустрічей з Файловим відповідною апаратурою для прослуховування. За годину роздруківка запису лягла на стіл Клютова.
2
«Поїзд зупинився. Аня легко підхопила невеличку валізу, в якій, крім нижньої білизни, лежала вовняна кофтина; матуся в’язала її собі, ще як дівувала. Аня згадала останні хвилини перед від’їздом. Коли найнеобхідніші речі було вже зібрано й покладено до валізи, мати витягла з шухляди старезної шафи єдину свою кофтину і, простягаючи її Ані, сумно сказала:
— Дитино-дитино, куди ж тебе несе доля?! Чи ж доведеться ще побачитись? Хай ця кофтина зігріває тебе в лиху годину, нагадує наш дім, твоє рідне гніздо, твою батьківщину.
— Я, мамо, що — їду з Батьківщини? Батьківщина в нас єдина — Радянський Союз. Там, куди я їду, теж Радянський Союз. Я навіть з України не їду.
— Та яка там у Львові Україна! Там, кажуть, самі поляки.
— Таке скажете, мамо. Поляки — в Польщі. А у Львові — українці. І взагалі, ми всі — одна сім’я, і скоро взагалі не будемо розділятися на національності. Радянська людина — і все. Здорово, правда? Нас так учать…
— Ой, дитино, щось уже дуже просто виходить. Вчити можна багато чого й багато що, та ось життя — найскладніша школа, хоча іноді вчить істини надто пізно. Чула я, що там, у Західній Україні, не все ще мирно, — мати перейшла на шепіт. — Кажуть, що там і досі стріляють… І що тамтешні люди не хочуть радянської влади.
— Ну, таке Ви, мамо, вигадаєте! Як це так «не хочуть радянської влади»? А чого ж вони хочуть?