Соло бунтівного полковника. Вершина

Сусідка була дуже балакуча. Саме від неї Аня довідалася, як і чим живуть місцеві жителі, про політичні реалії та чутки, і це приїжджу шокувало. Аня вперше почула такі слова, як «бандерівці», «націоналісти», «совіти», «енкаведисти», «яструбки». Сусідка, зрозумівши, що перед нею об’єкт, який слухатиме стільки, скільки вона розповідатиме, відводила душу. Зіна Петрівна була з тих, які вважали себе справжніми інтелігентками, а не якимись там «націоналістичними хвойдами». Саме такою, зі слів Зіни Петрівни, й була її колишня сусідка, відправлена в далекі краї.

У цій квартирі Аня прожила лише кілька днів, а потім її відвезли в глухе село Великопілля й поселили в сім’ї місцевого «активіста» Петра Красуляка. Сам глава сім’ї воював у лавах червоної армії проти німців, повернувся в рідне село з медалями, але без руки. Він агітував за колгосп, ходив з представниками району по хатах односельців, роз’яснював, погрожував. Син Красуляка, Микита, служив у «яструбках».

Перші ж уроки в школі виявили цілковите непорозуміння між молодим педагогом і учнями. Попри те, що Аня була вчителькою молодших класів, діти кепкували з кожного її слова, вимовленого не так, як говорять у селі.

Якось Аня поверталася зі школи додому, і її перестрів незнайомець. Він відверто, не ховаючи очей, сказав: «Дівчино, їдь звідси. По-доброму. Ти тут не потрібна.

А то…» Потім були записки з погрозами й вимогами їхати з села.

Коли на деревах з’явилися перші жовті листочки, глупої ночі в село завітали упівці. У першу чергу вони навідалися до Петра Красуляка. Коли всю сім’ю вигнали з хати, до Ані, що забилася в запіччя, підійшов високий юнак, міцно взяв її за руку і суворо сказав: «Ходім». Аня не опиралася. На вулиці прохолодно, але дівчина цього не відчувала. їй просто було дуже страшно. Хлопець повів її кудись подалі з двору, посередині якого невеличкою збитою купкою мовчки сиділи злякані Красуляки: глава сім’ї, його дружина, невістка та трирічний онук.

Коли Аня з хлопцем відійшли метрів на сто, позаду почулися розпачливі жіночі крики і голосний плач дитини, які за кілька секунд припинилися.

— Тобі наша боротьба ні до чого. Ти тут не з власної волі. Та й люди про тебе поганого не кажуть. Не встигла ти ще накапостити нашому краю. Це тебе зараз і врятує. Як тебе звати? — вони підходили до лісу.

— Аня, — промовила тихо.

— Ганна, значить. Навіть імена вам москалі свої присобачили, — хлопець зупинився, розвернув за плечі до себе дівчину й пильно подивися їй в очі. — А ти, здається, не дуже-то й боїшся?

— Ні, трішки боюся.

— А чому — трішки? Я ж можу з тобою зробити, що захочу. Он який я великий і грізний.