Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
— Хто тепер про це думає? Кому воно потрібно? — Сашко це сказав так, для годиться, щоб розохотити полковника.
— Ось ти, грамотна, інтелігентна сучасна людина. Ти можеш хоч поверхово пояснити, чому греко-католики (галичани) більші українці, ніж православні Київщини чи Харківщини?
— Колись цим питанням, скажу вам, цікавився, але не настільки, щоб компетентно дискутувати на цю тему, — ухилився від конкретної відповіді Сашко. — Лише відтоді, як почав писати роман, приділяю цьому більше уваги.
— Так-от: стати греко-католиками галичан примусили… вороги, — Богдан Данилович сів на свого коника. — З 1349 року Галичина — весь час під окупацією: Польщі, Литви, Австро-Угорщини, Росії. І всі прагнули зробити з
галицьких українців — поляків, австрійців, росіян… А знаєш, що найголовніше зробили уніати? Зберегли українську мову. Так, саме уніатів внесок тут неоціненний. Якби не Галичина, може, і ми з тобою цвенькали б зараз «па- расєйські».
Так уже й нікому було подбати про українську мову — тільки галичанам, та ще й католикам?
— Греко-католикам. Бо католиками були поляки, які й поневолювали українців. А ще й свої п’ять копійок уставляли гак звані москвофіли — агенти московського царя. У 1914 році, коли Львів здобули австрійці, вони в першу чергу «нейтралізували» москвофілів — боялися, що ті не лише пропагують російські цінності й агітують за царя, а й шпигують на користь Москви.
Але найцікавіше те, що коли російські війська драпали з Галичини, вони залишили безліч зброї і військового спорядження, але не кинули москвофілів, які ще там збереглися після австрійських чисток. Забрали своїх апологетів із собою на московщину, причому з сім’ями та майном.
До речі, є думка істориків, яка базується на конкретних фактах, що агентурні дані на «неблагонадійних» галицьких інтелігентів і греко-католицьке духовенство збирали й доносили окупаційним російським військам саме москвофіли. Знову ж таки українці закладали українців. А підсумок? Тільки в 1915 році, коли вкотре росіяни здобули Львів, вони арештували, познущалися, а потім і відправили ешелонами в Росію 15 тисяч представників галицької інтелігенції, зокрема й понад 400 осіб духовенства.
До цієї обойми тоді потрапив і Андрей Шептицький — греко-католицький український митрополит, з ім’ям якого буде потім пов’язана не одна подія в історії Галичини й загалом України протягом цілого півстоліття — аж до повоєнного часу. Маю на увазі — після Другої світової.
— Слухайте, Богдане Даниловичу, звідки такі глибокі знання? Ви ж не історик. Я не хотів вас перебивати, бо приємно послухати, як натхненно співробітник КДБ говорить про вічне «українське питання»; але я все те, що ви розповідали, знаю. І мушу констатувати — говорили ви більш-менш точно.
— Ну, можливо, десь щось і переплутав. До речі, я не співробітник КДБ. Я працюю в Службі безпеки України.
— Вибачте, але все ж приємно, що є в Службі такі люди. Бо іноді здається, що за українську справу вболіває лише стара наша інтелігенція, ті ж таки письменники. Це вони завжди стояли на сторожі українського слова…
— …і діла, — перебив Сашка Богдан Данилович. — Не всі й не завжди, як ти говориш, стояли на сторожі.
— Кого ви маєте на увазі?
— Та хоч би взяти Олеся Терентійовича Гончара, інших, так би мовити, патріотів.
— Чому ж «так би мовити»? Олесь Гончар — совість української нації. Я йому вірю, як нікому. Ну й що з того, що він прославляв комуністичну партію? Він фронтовик, бачив багато горя, а мусив писати про радянські будні з пафосом і не завжди правдиво — тоді часи такі були. Не вступиш до партії — не доб’єшся нічого. Та й ніхто не друкуватиме. Ось і мусили навіть прогресивні й думаючі письменники славити КПРС.
— А хто його примушував писати ось це, — Богдан підійшов до шафи, перебрав кілька книжок, розгорнув одну.
— «…Це вони, що проходили вишкіл душогубства під орудою гітлерівських головорізів, — почав читати Богдан Данилович, — вчиняли дикі розправи над львівською інтелігенцією, виловлювали на шляхах та полях радянських військовополонених та заганяли їх у концтабори; це вони допомагали вигублювати цвіт нашого народу, пакуючи в ешелони українську молодь, сотнями тисяч вивозячи з України юнаків та дівчат на каторгу до рейху. Засліплені люттю до радянських людей, чужорідні й чужі своєму народові, вони вирізували ночами цілі родини активістів, палили хати, на очах у матерів кидали їхніх дітей у криниці… І ці душогуби, що стількох замордували, навчившись кривавого ремесла у своїх фашистських протекторів, це вони ще розбалакують про Україну, про свою належність до українського народу?