Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— Я сам, мамо, я сам…
Але мама вибирала, мама й про ціну питала:
— Скільки оці? Два, кажете? А півтора?
— А хто прибаве?
— Пан Бог прибаве.
— Хіба ж пан Бог — на базарі?!
— Та він же — всюдисущий. Ну, то як же?
— Півтора то й півтора… хай вибрикує ваш хлопчик гопки!
Так вони купили й кармазиновий жупан для хлопця («Я сам, мамо, я сам!»), хоч і нелегко було знайти готову одежину задля такого здорованя. Придбали й сорочку гуцульську, вишивану, і широченний, з довгими-предовгими пацьорками червоний пояс, і все те парубок, за яткою сховавшись, на себе начепив.
Купили Михайликові й шаблю, бо та, що в нього була, коротенька на його руку шабелька, загинула десь у поєдинку зі Смертю.
Посправляв і для матінки, що їй було потрібне, все добре та гарне. Придбав хлопець і персня дорогого, і разок намиста з дукачами, з золотим хрестиком. І сховав у кишеню. І всім було цікаво знати — задля кого… Все купив, що треба.
Не міг тільки знайти собі пари будь-яких чобіт, бо всі чоботи на мирославському торзі були задля нього малі.
У шевському ряді, на довгих неструганих дошках, поприбиваних до кобильниць, стояли й чоботи, і сап’янці, і постоли, і капці, і навіть личаки, але ж нічогісінько на здоровенну Михайлову ногу вони роздобути не спромоглись.
Треба, казали, чекати аж до того понеділка, поки чоботарі (з вусами попідрізуваними у всіх над верхньою губою, щоб не заважали брати в зуби дратву), поки вони після зелених свят пошиють, бо в кожну підошву добрих чобіт треба ж забити сто цвяхів.
Але ж Михайлик вирішив стати на очі панні Ярині-Кармелі саме сьогодні. Конче сьогодні! Але ж…
Не йти ж до сановитої панни, чепурненько прибравшись, без чобіт!
Аж день йому ясний затьмарився.
Мовби сонце сховали цигани в мішок.
Неначе й не розбагатів Михайлик: яке вже там багатство, коли босий!
Перекупки десь кричали: «Сластьони гарячі!» — а він того й не чув.
Стрічні дівчата поглядали на гожого парубка, а він того й не бачив.
Йому були потрібні чоботи, і, голоп’ятий, аж розсердився, почувши, як п’яненькі шевці, суботній базар кінчаючи, співають на сьомий церковний глас якомусь із своїх товаришів жартівливе величання:
— Величаєм тя, копиле-копиленку, шевче-чоботоробче, і вславляєм твою дратву, твоє шило і правило ще й твоє дзюбате шевське ри-и-и-и-ло!
— Ото гемонські душі! — і, сердито сплюнувши, матінка пробурчала: — Не встигли по обіді й лоба перехрестити…
— То, виходить, їм зараз уже не можна співати, а мені ще можна: я ж іще й не снідав, мамо, — і додав стиха: — Та й не наспівався я сьогодні досхочу… — І хлопець задумався, бо вже юнацька душа затруїлась трутизною успіху, бо жила ще в нім та солодка хвилина, коли його співу слухали стільки людей.
Задумавшись, хлопчина спинився і аж тепер тільки побачив, що знову стоїть біля цехмайстра жебраків, біля діда Копистки, що юрба круг його сопілок стала ще більша й дудливіша: не тільки малюки, бурсаки, школярі та ремісницькі учні, а й січове та городове козацтво топталось там, а й статечні мирославські майстри.
Михайлик повернувся до діда Копистки, бо хлопцеві притьмом стала потрібна сопілка.
Все круг діда Копистки свистіло і дудніло.
Кожен покупець, вибираючи собі розраду, мусив, звісно, подмухати в сопілку, в другу, в третю, дослухаючись, і все бриніло там — і в сопілках, і в душах, і все грало невлад і без пуття, але весело, а дід Копистка раз по раз приказував:
— Щоб не хрипіло, змащуйте сопла.
— Олією, діду? — спитав Михайлик.
— Оливою. З лампадки.
— Що я чув, діду, — звернувся до старого жебрака, підійшовши з братом Омеляном, Тиміш Прудивус, — буцім не кожен зважиться пригубити калинову дудку вашого виробу?
— Чого ж! — посміхнувся дід Варфоломій. — Аби душа чиста.
— А коли не чиста? — непевно спитав Данило Пришийкобиліхвіст.
— Як на сумлінні гріх, — відмовив дідок, — сопілка враз і викаже.
— О?! — озвалось кілька голосів.
І кожен з них бринів інакше.
Одні — цікавістю, інші — подивом, ще інші — страхом.
— Ти хіба не знаєш казки про калинову сопілку? — спитав у Данила співак Омелян, брат Прудивуса, що збирався через кілька годин рушити в дальню путь, до Москви. — Не чув хіба такої казки?
— Це ота, — спитав Михайлик, — де вбила сестра сестру?
— Атож!
— Що на її могилі калина виросла? — з гурту докинув хтось.
— Еге ж, — кивнув Омелько. — А коли вистругали з тої калини сопілку, вона й заквилила, — повів далі стару казку Омелько, бо вславився не тільки піснями, а й казками. — Вона й заспівала: «Ой помалу-малу, чумаченьку, грай, та не врази мого серденька вкрай: мене сестриця з світу згубила, ніж у серденько та й устромила…»