Одіссея найкращого сищика республіки
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-266-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Одіссея найкращого сищика республіки». Краткое содержание книги:
— Зачекайте! Що це за маячня? — Я аж підхопився, обличчя палало, наче мене на крадіжці спіймали.
— Іване Карповичу, та яка ж маячня, коли всі газети детально про це писали? Зараз же цензури немає, все цікаве залишилося. Ну, звісно, відверту порнографію газети друкувати не можуть, вдавалися до поезії, але ж дорослі люди зрозуміли і про берло кохання, і про печеру пристрасті, і про шорсткого птаха, і про чуттєвого стража, і про криваву росу цноти. У всіх деталях!
Я аж ногами затупотів, заревів, наче звір поранений, бо все це здавалося якоюсь маячнею, дурним сном, із якого я не міг вирватися.
— Іване Карповичу, та що ж це вас наче на вилах підкидає! Сідайте, прошу! І заспокойтеся, сусіди почують ваше ревіння, ще поліцію викличуть!
Я сів, глибоко подихав. Сказав собі, що поки доплив сюди, пройшов і Крим, і Рим, мушу зібратися і розібратися, що тут діється. Єлизавета Павлівна здивовано за мною спостерігала, вичекала, поки я заспокоюся.
— Як ви? — спитала.
— Більш-менш.
— До речі, адвокат до мене приїздив. Вам із ним теж треба зустрітися.
— Адвокат? Чий адвокат? — Я знову нічого не розумів.
— Пані Агнешки. Усі ж думали, що ви померли, а вона хотіла забезпечити майбутнє вашої дитини, щоб та мала право на частину спадку. У Моніки теж є таке право, адвокат запропонував нам поділити ваші статки навпіл. Я подумала, що це буде справедливо, але попросила почекати хоча б рік. Я все ж таки вірила, Іване Карповичу, що ви так просто не здастеся і дасте себе вбити. Тому і не знепритомніла, коли ви з’явилися на порозі цього дому. Хоча здивувалася. Іване Карповичу, що з вами? Вам погано? Може, таки потрібен лікар? Ваню, Ваню!
Я знову закрутив головою, несподівано підлога стала зникати з-під ніг, я ледь утримався на стільці.
— Господи, ви поранені? Я таки викличу лікаря!
— Не треба. Дайте води, будь ласка. — Отримав склянку води, випив, глибоко подихав. Все було дивно, дуже дивно і зовсім не так, як я собі намріяв.
— Це якась маячня, — нарешті вимовив чи, радше, прохрипів.
— Що саме?
— Ну, оце все.
— Маячня? — здивувалася Єлизавета Павлівна.
— Маячня! Від першого слова до останнього! Я не був закоханий у пані Агнешку!
— А ось тут дозвольте вам не повірити. Я ж бачила її фото в газетах. Справжня красуня. Ніжна, тендітна білявка! Треба не мати серця, щоб не покохати її!
— Та вона ще дитина!
— Їй майже шістнадцять, раніше і в тринадцять одружувалися. Та й, судячи з фотографій, зовсім не дитина, а молода, розвинута жінка.
— Господи, та думками вона ще дитя!
— Думок її не читала, але читала те, що вона розповідала, і не скажу, що дитя. Ось буде у неї дитя — це вже інша справа. Хлопчика бажаєте чи дівчинку, Іване Карповичу? — Я намагався відчути в її голосі насмішку чи злість, але нічого такого і близько не було. Щиро цікавилася. Я знову глибоко дихав, намагався заспокоїтися. Так, здається, опанував себе.
— Єлизавето Павлівно, ось ми з вами дорослі люди?
— Ну, не так щоб дуже, Іване Карповичу. Я вважаю себе досі молодою. — Вона усміхнулася.
— Але ми знаємо, що для того, аби народилася дитина, між чоловіком і жінкою дещо має статися! Так?
— Звісно, що так.
— Але в нас з пані Агнешкою нічого такого не було! Розумієте? Не було! Не було!
— Та ну як же? А в кургані, коли вас зарили і ви думали, що загинете, а вона попросила вас узяти її, розповіла що саме для вас, якого полюбила ще з дитинства, берегла свою цноту! Це ж справжня поезія, чуттєва та пристрасна! Такого б у Росії раніше ніколи не дозволили друкувати, а зараз надрукували! Прямо пісня пісень! Як ви роздягали Агнешку, як перегризали зубами мотузки, що її зв’язували, як...
— Я перегризав? — аж підхопився я. — Це вона перегризала!
— Ніколи не повірю, щоб ви примусили дівчину гризти мотузку, — закрутила головою Єлизавета Павлівна. — Ви перегризали, потім укривали її ніжне тіло поцілунками, від п’ят до тім’ячка, з зупинками у всіх важливих місцях, де давали волю своїм губам пишним і язику сміливому, а вона шепотіла: «Ванюшку! Ванюшку! Ванюшку!» — і щедра наділяла своїм коханням чистим!
Тут я підхопився і вилаявся так, як ніколи в житті не лаявся. Аж Єлизавету Павлівну налякав.
— Господи, Іване Карповичу, я думала, що ви і слів таких не знаєте! Добре, що ніхто вас тут не зрозуміє, а то б уся вулиця збіглася послухати цю поезію в лайках!
— Це все брехня! Брехня! Суцільна брехня!
— Боже мій, Іване Карповичу, та не кричіть ви так, а то, борони боже, ще грець вас ухопить. Сідайте, сідайте, не нервуйтеся так!
— Так як же не нервуватися, коли неправда! Нахабний наклеп!
— То що ж, вас із Агнешкою в курган не закопували?
— Закопували! Але ми там не злягалися! Зовсім!
— А ось тут, Іване Карповичу, знову дозвольте вам не повірити. По-перше, через фотографії пані Агнешки. Та вона ж справжнє янголятко! Білявка, кучерики дрібні, шкіра чиста, кров з молоком, риси обличчя правильні, шийка лебедина, груди високі, постава шляхетна, талія осина, задок — наче бутон квітів райських! Та як на таке можна не спокуситися? Тим паче на порозі смерті! Не вірю! А я ж вас добре знаю, Іване Карповичу. Завжди ви любили у гречку стрибнути, а тут що, анахоретом стали? Вибачте, але не вірю. Не вірю.
— Єлизавето Павлівно, ну не було між нами нічого! Присягаюся!
— Ну чого ви так кричите? Знайшли від чого відмовлятися. Другий би і прибрехав, що було, а ви кажете, що не було.
— Не було! Бо вона ж дитина ще! Навигадувала собі бозна-що, наче я той обранець долі, який зробить її щасливою! А я ж їй у батьки годжуся!
— Ну, Іване Карповичу, кохання на вік не зважає.
— Не зважає, але ж і берега пускатися не можна!
— А чому ні, Іване Карповичу, чому не можна? У тому ж і принада кохання, його правда, що про все забуваєш, палаєш, наче у полум’ї, і нічого не бачиш, окрім об’єкта пристрасті! Який же розпал почуттів, хіба можна з чимось порівняти!
— Я серйозна людина! Доросла!
— Стара в сенсі?
— Ну, вже не молода, — визнав я.
— Іване Карповичу! — Єлизавета Павлівна аж рукою на мене махнула, наче на пропащого. — А я ж на вас сподівалася! А ви...
— А що я? — здивувався.
— Ну, я ж думала, що Ваня закохався! По-справжньому, як колись, у молоді роки! Ну, думаю, молодець! Раділа за вас! Потім побачила фотографії пані Агнешки, ще більше зраділа, бо така ж лялечка, що очей не відірвати. Завагітніла, тепер буде Іван Карпович молодим батьком. Кохання, немовля, наче життя спочатку почалося у Івана Карповича! А ви.... — Вона зітхнула.
— Можна ще лікеру? — попросив я, бо нічого второпати не міг. Думав: тільки б до Барселони доплисти, а там рай! Та де там! Замість раю самі питання.
— Звісно, наливайте, — кивнула Єлизавета Павлівна, і я налив. Зробив ковток.
— Може, ви захворіли?
— На що? — здивувався я.
— Ну, може, по чоловічій частині якісь негаразди?
— Та ні наче, — згадав я вечір у Царицині. — Принаймні кілька тижнів тому ще працювало. А чому ви питаєте?
— Ну просто розуміти не можу, як це у вас із пані Агнешкою нічого не вийшло.
— Та вона ж... — Я зам’явся.
— Що вона?
— Ну, вона... — не знав, як правильно сказати. Потім сказав як думав. — Вона ж трохи тойво!
— Себто?
— Ну вона тебе не чує. Наче розмовляє з тобою, але того, що ти говориш, не чує. Зовсім! Чує тільки те, що сама навигадувала. Вона каже: «У нас кохання!». Я кажу: «Ні!». А вона: «Як добре, що й ти мене так кохаєш!». «Не кохаю!». А вона: «Ванюшку! Любий! Ми будемо разом до смерті!». І ось так весь час. Наче зі мною говорить, а наче мене і немає!
— Так, а що не так? Молода дівчинка, з порядної родини, мріяла багато, навигадувала щось. Вам яка різниця?
— Як це яка? Та я ж дорослий, я ж за неї відповідаю!
— Правильно. Відповідаєте. Ви ж людина відповідальна, не якийсь там хлюст, що голову дівчину закрутить, при надії залишить і втече! Ні, ви ж не такий, ви правильний, ви б із нею одружилися, вона б народила вам купу Івасиків та Іванок. Що тут поганого?