Одіссея найкращого сищика республіки
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-266-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Одіссея найкращого сищика республіки». Краткое содержание книги:
— Та погане те, що вона не відає, що творить! — роздратувався я.
— Зараз не відає, а потім ви потроху все б пояснили. Ви ж умієте. Іване Карповичу, може, дівчина молода і недосвідчена, але насправді знайти їй ліпшу пару буде непросто. Бо ж ви і відповідальний, і ніжним бути вмієте, ніколи на жінку руку не піднімете, ніколи не образите, до того ж на життя заробляєте, і досить відома особа. Ну і взагалі, як чоловік ви симпатичний. Якщо ж вас відмити, відгодувати і дати відіспатися, то цілком Ахіллес, щоправда, у шрамах весь. Я так розумію, що шрамів тільки додалося за подорож?
— Додалося. Але повірте, що нічого в мене з тією дівчинкою не було.
— А вагітність? Невже вона така підступна та хитра, що набрехала про вагітність?
— Тут нічого пояснити не можу, окрім того, що від мене пані Агнешка завагітніти не могла з тієї причини, що нічого між нами такого не сталося, від чого можна завагітніти.
— Ну, в газетах інакше пишуть.
— Ви кому вірите більше — мені чи газетам? — здивувався я.
— Звісно, вам, хоча, чесно кажучи, трохи розчарована. Сподівалася, що закохалися ви у ту ніжну красуню, уявляла, як на весіллі вас вітатиму.
— Ні в кого я не закохувався! Щойно повернуся в Росію, одразу поставлю в цій справі крапку! Треба дізнатися, коли найближчий пароплав, почнемо збирати речі, — сказав я і допив напій. Потім помітив якийсь дивний вираз обличчя Єлизавети Павлівни. Від цього виразу з’явилися в мене погані передчуття, що ще не закінчилися сюрпризи. — Що? Що ще? — спитав я знесилено, бо вже заморився губитися і дивуватися.
— Річ у тому, Іване Карповичу, що я поїхати з вами не зможу, — сказала вона, і знову мене наче по голові вдарили. Та скільки ж можна?
— Як не зможете?
— Річ у тім, Іване Карповичу, що ми ж жили з вами вільно. Я ніколи не вимагала від вас суцільної вірності й зі свого боку її не обіцяла. Так?
— Так, — кивнув я і почав потроху розуміти. — У вас є хтось?
— Є, — кивнула Єлизавета Павлівна.
— І хто він? — спитав я. Подумав, що якийсь місцевий іспанець, як усі південні люди, палкий і чорнявий.
— Вона. — Єлизавета Павлівна усміхнулася, помітивши мою розгубленість. — Іване Карповичу, ну що ви знову вирячилися наче баран на нові ворота?
— Як вона? — спитав я ошелешено.
— Ви про Сапфо чули?
— Про кого?
— Поетеса така, давньогрецька.
— Як Одіссей? — закивав я, хоч зовсім нічого не розумів.
— Ну, не така давня, але десь так. А звідки про Одіссея знаєте? — тут уже і Єлизавета Павлівна здивувалася.
— Та книжку в Одесі купив. Дуже мені сподобалася. Чолов’яга плив, плив, а все ніяк доплисти не міг, усе його доля кидала. Та згодом таки доплив до острова, де його дружина чекала й син. Ота книжка дуже мені допомагала в пригодах. Тільки ж, виявляється, мало доплисти, треба ще, щоб чекав хтось. А мене, виявляється, ніхто і не чекав.
— Ну, Іване Карповичу, ви ще сльозу пустіть. Не драматизуйте там, де не треба. Моніка вас любить і чекає, тільки їй час потрібен, щоб до вас зникнути. Щодо мене, то я зустріла людину, з якою хотіла б жити далі. Ви її бачили. Коли прийшли, вона провела вас, а потім пішла з Монікою гуляти.
— Ота руда?
— Так. Скажіть, гарна?
— Та гарна. Але як оце? Щоб дві жінки? — скривився я.
— Ви про технічні аспекти питаєте, чи про що? — трохи образилася Єлизавета Павлівна.
— Та, ні, не про технічні... Хоча й про технічні цікаво було б послухати. Але то справа така. А всерйоз це у вас?
— Так, Іване Карповичу. Фактично два роки вже разом живемо. Я вам не писала, боялася, що листи мої перлюструють, а коли так, то неодмінно був би розголос, бо ж Росія — країна дика.
— І хто з вас чоловік, а хто жінка?
— У нас такого розподілу немає. Ми обидві жінки. І дуже закохані. Я ж чого і за вас зраділа, Іване Карповичу, бо сама закохана була, знову відчула, як це чудово. Шлюб у мене перший був невдалий. З вами ми жили добре, але якось спокійно. Радше як старі товариші, без особливої пристрасті. Воно-то в шістдесят, може, так і найдобріше жити, але ж мені менше. Хотілося якогось перцю, вогню, шалу. А тут так мене закрутило, як ніколи в житті. У мене деяке почуття провини було, бо ж наче зрадила вас. Коли дізналася про ту полячку, полегшено зітхнула, думала, і я кохання своє знайшла, і Іван Карпович — от як добре. Сподівалася, що як приїдете, звістка про моє кохання вас не примусить сумувати. Та бачу, що засумували-таки. Вибачте.
— Та чого ж тут вибачатися. Кохання ж багато чого виправдовує. Просто розгубився я, Єлизавето Павлівно. Ну, це людині притаманно — як почне вона мріяти, багато чого навигадує, а потім бачить, що все інакше, і страшенно дивується. Я ж думав, що кинеться до мене Моніка, заберу я вас, повернемося на хутір, який уже відремонтувати мусять, і будемо там жити, як раніше. Цими мріями тільки й тримався, про інше подумати не міг. А тут якось усе розсипалося, наче з піску зліплене.
— Та бачу. Але я подумала, що мусить людина за коханням іти. От і пішла.
— Та звісно, — кивнув я. — За коханням іти треба.
— Так, як ви Ізабеллу кохали.
— Кохав, але не пішов за нею, дурень такий.
— І я ж про що. Я ж ваше розчарування власною помилкою пам’ятаю. Вирішила сама вчинити інакше.
— Ну, як кажуть, не сваритися та любитися вам. А я в готель з’їду.
— Та ні, Іване Карповичу, будинок, як бачите, великий. Шість кімнат, і одна вас чекає з самого початку. Живіть тут, тим паче знімаю я будинок на ваші гроші, дивно було б, якби ви до готелю подалися.
— Ну, я кілька днів тоді погостюю, а потім ми з Монікою поїдемо.
— Іване Карповичу, ось тут би я з вами поговорити хотіла.
— Про що? — обережно спитав я, відчуваючи новий сюрприз.
— Правильно мене зрозумійте. Я знаю, як ви любите Моніку, це ваша донька, і вона вас теж любить. Але потрібен час, щоб вона звикла до вас. Якщо ви заберете Моніку за кілька днів, їй буде важко. Недобре. Моніка — дуже світла і хороша дівчинка, не треба піддавати її випробуванням.
— Я не залишу доньку!
— Іване Карповичу, та ну ви що! Звісно, не залишите! Я про це і подумати не могла. Хоча ми з Монікою дуже добре потоваришували. Вона певний час називала мене мамою, але я переконала її так не робити, бо це б було неправильно. Я дуже поріднилася з дівчинкою, вона зі мною і з Кейт, ну, з моєю подругою. Але я знала, що коли настане час, дівчинка поїде до батька. Я не збираюся її залишати. Але я б просила вас, Іване Карповичу, не поспішати, а залишитися хоча б на місяць. Нехай Моніка звикне до вас, налагодите стосунки, а потім уже й поїдете.
— У мене вдома термінові справи, — зітхнув я, згадавши про свою обіцянку знайти Альчесту.
— А що взагалі відбувається в Росії? Бо тут хтось каже, що її чекає велике майбутнє, а хтось — що вона порине в хаос. Як там усе і до чого йде?
— Не знаю, чесно кажучи. Не до того мені було, щоб навколо оглядатися. Спочатку хутір відбудовував, потім справи одна за одною посунули. Не знаю.
— Чи варто Моніку везти туди зараз? Може, треба почекати, поки заспокоїться все? Бо хто ж за нею доглядати буде?
— Як хто? Я! Я буду добрим батьком!
— У цьому жодного сумніву не маю. Але ви ж весь час на хуторі не всидите.
— Всиджу! Та я більше з хутора й носа не покажу!
— Іване Карповичу, та борони Боже вам на хуторі застрягнути. Ви ж увесь світ і самі себе зненавидите. Не та ви людина, щоб весь час на хуторі сидіти.
— Гаразд, я людину найму. У мене вже є помічник, із колишніх поліцейських, Василь Петрович Самсонов, дуже порядна людина.
— Іване Карповичу, Моніці треба забезпечити не тільки нагляд, а й освіту.
— Я найму бонну!
— Гаразд. Вам видніше. Але зараз дуже б просила вас не поспішати. Я розумію, що справи, але, мені здається, ви заслужили на перепочинок. Хоча б кілька тижнів. Відіспіться, від’їжтеся, гулятимете з Монікою, звикатимете одне до одного. Тут, у Барселоні, справжній рай. Ви не помітите, як час пролетить, а потім уже повернетеся до ваших справ. Повірте, я прошу вас не поспішати лише заради Моніки.