Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933
- Автор: Мейс Джеймс
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавничий Дім «КОМОРА»
- ISBN: 978-617-7286-31-7
- Переводчик: Максим Яковлєв
- Жанр: История
Электронная книга - «Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933». Краткое содержание книги:
Конкретне звинувачення, висунуте проти Яворського, полягало в тому, що він потрапив під вплив школи Грушевського. Насправді жоден історик України не міг уникнути цього впливу, проте Яворський спробував переглянути висновки традиційних учень за марксистським шаблоном. Крім того, офіційна політика співпраці з національною інтелігенцією створила середовище, у якому певний взаємовплив між партійно-санкціонованою та непартійною наукою був неминучим. Дмитро Багалій, один із найталановитіших традиційних українських істориків, оголосив про своє навернення до марксизму й почав писати історію з марксистського погляду. Йосип Гермайзе, також непартійний історик, досліджував витоки модерного українського революційного руху, а отже, неминуче, й історію дорадянської України. 1920-ті роки були часом інтелектуального бродіння серед істориків, поміж яких Яворський відігравав роль голосу партійної лінії. Наступні покоління неофіційно, проте промовисто називатимуть посаду, яку обіймав Яворський, «вартовий ідеології».
Показово, що кампанія проти яворщини почалася в Росії раніше, ніж в Україні. Крім втручання Сталіна в справу Шумського, — як уже згадувалося, він написав свій лист до ЦК КП(б)У 1926 року тільки після того, як Шумський звернувся до нього, — це було перше явне втручання Москви в культурні справи радянської України. Усю справу Яворського створила Москва, керуючись лише однією можливою метою: відмовитися від виконання зі свого боку тієї негласної домовленості, на яку спиралася радянська влада в Україні.
Як і багато інших царин культурного життя нації, українська історіографія переживала період активної творчості в 1920-х роках та сувору регламентацію в 1930-х[792]. Радянські українські історики мали змогу спиратися у своїх дослідженнях на значний масив дореволюційних праць, а непартійну історіографію 1920-х можна вважати розвитком попередніх досягнень[793]. Як і в Росії, громадянська війна в Україні позбавила націю багатьох відомих учених[794]. Проте вже за кілька років інтелектуальне життя почало відроджуватися. Порівняно з політикою самодержавства, що накладала обмеження на наукову діяльність, а тим більше порівняно із суворими заборонами сталінського періоду, в ретроспективі 1920-ті роки здаються мало не золотим віком, коли різні наукові школи могли співіснувати, не погоджуватися одна з одною, обмінюватися думками та вчитися одна в одної.
Найвизначнішою подією ранньої української історіографії було повернення з еміграції 1924 року Михайла Грушевського — старійшини українських науковців, який у дореволюційний період найактивніше висловлював українські прагнення, першого президента Української Народної Республіки[795]. Його роль в українській історії можна порівняти з роллю таких чеських істориків і політичних лідерів, як Палацький та Масарик[796]. Грушевського називали «не просто дитям українського народу, а уособленням українського народу»[797]. Повернення Грушевського було визначною політичною подією в історії радянської України, що надавала режимові такої необхідної йому аури національної легітимності в критичний момент. Проте ставлення режиму до присутності такої видатної в національному масштабі постаті було неоднозначним. Комуністи виступали за активну участь партії в культурному відродженні України тому, що інакше цими процесами керував би Грушевський. Ступінь того, наскільки режим не довіряв Грушевському й навіть боявся його, мабуть, найяскравіше ілюструє розпорядження ГПУ, що датується серпнем 1925 року, яке було знайдено серед партійних документів, вивезених із України під час Другої світової війни:
792
Є велика кількість вторинного матеріалу щодо радянської української історіографії у 1920-х. Наприклад, див.: Korduba, Myron. La littérature historique sovétique-ukrainienne: compte-rendu 1917–1931. Munich, 1972 (перше видання — у Варшаві у 1938, де на той час і працював історик, — у дужках прим. наук. ред.); Ohloblyn, Olexander. Ukrainian Historiography. 1917–1956 / The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. New York, 1957. Vol. V–VI. P. 307–455; Крупницький, Борис. Українська історична наука під Совєтами (1920–1950). Мюнхен, 1957; Krupnytskyi, Borys. Die ukrainische Geschichtswissenschaft in der Sowjetunion, 1921–1941. Jahrbücher für Geschichte Osteuropas, Vol. 6. 1941. N. 2–4. Pp. 121–151; Dorošenko, D. Die Entwicklung der Geschichtsforschung in der Sowjetukraine in den letzten Jahren. Mitteilungen des Ukrainischen Wissenschaftlichen Institut in Berlin. 1928. H. 2. Pp. 35–56; О. M. Українська історична наука в 1920-х роках. Сучасник. Т. 1. 1948 № 1. С. 76–84; Заикин, В. Украинская историческая литература последних лет. На чужой стороне. Т. 10. 1925. С. 236–251. Серед радянських українських праць особливо цінними є: журнал «Історіографічні дослідження в Українській РСР» (Київ, 1968–1972); Дядиченко, В. А., Лось, Ф. Е., Сарбей, В. Г. Развитие исторической науки на Украине (1917–1963 гг). Вопросы истории. 1964. № 1. С. 3–26; Комаренко, Н. В. Установи історичної науки в Українській РСР (1917–1937 рр.); АН УРСР, Ін-т історії. Київ : Наук. думка, 1973; Комаренко, Н. В. Журнал «Літопис революції»: Історіографічний нарис. К. : Наук. думка, 1970. 172 с. Варто зазначити, що радянські праці часто потерпають через прогалини, продиктовані політичними вимогами, що часом поширювалися навіть на бібліографічні списки в журналах, друкованих дуже малими накладами. Тих, хто став жертвою «чисток» у 1930-х і не був реабілітований, згадують лише з метою засудити, але поза тим на них не посилаються навіть у бібліографіях, тому єдиний спосіб знайти твори марксистських істориків, таких як Матвій Яворський чи Осип Гермайзе, — це переглянути зміст журналів чи перелік публікацій у журналі за певний рік. Ця обставина проливає світло на сучасний стан історіографічних досліджень в УРСР.
793
Класична праця про дореволюційну українську історіографію: Doroshenko, Dmytro. A Survey of Ukrainian Historiography. Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the US. Vol. 5–6. 1957. Pp. 3–304.
794
Колективний некролог-перелік п’ятдесяти українських науковців, які загинули в 1918–1923 роках: Заслужені для української науки й українознавства діячі, що померли в рр. 1918–1923. Україна. 1924. № 3. С. 180–191.
795
Теза про Михайла Грушевського як президента УНР була поширеною серед української діаспори та українських істориків діаспори, звідки її, ймовірно, і запозичив Мейс. У перші роки відновлення незалежності вона широко побутувала і в сучасній Україні. Насправді це твердження не відповідає дійсності — посади Президента УНР в реаліях 1917–1918 рр. не існувало як такої. Водночас Грушевського, який справді обіймав найвищу посаду у владній ієрархії УНР, могли означати як «президента» Центральної Ради. У цьому випадку слово «президент» застосувалося як синонім слова «голова» і це цілком відповідало дійсності — Михайло Грушевський був незмінним і єдиним головою Української Центральної Ради з березня 1917 по квітень 1918 рр. — Прим. наук. ред.
796
Таке цілком доречне порівняння наводить у своїй праці: Horak, Stephen М. Michael Hrushevsky: Portrait of a Historian. Canadian Slavonic Papers. Vol. 10. 1968. № 3. Pp. 345–346.
797
Koch, Hans. Mychajlo Hruševśkyj (1866–1966): Zum 100 jährigen Geburtstag. Ukraine in Vergangenheit und Gegenwart. Vol 13. 1966. No. 37. P. 151.