Відьмак. Володарка Озера
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #7
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-3114-6
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Володарка Озера». Краткое содержание книги:
— Тут ушкоджено кишки, пане Расті…
— Діагноз настільки ж точний, наскільки й очевидний! Тут навіть дивитися немає потреби, досить буде понюхати. Хустку, Іоло! Марті, тут усе ж забагато крові, будь ласкава, приділи нам іще трохи тієї твоєї безцінної магії. Шані, затиск. Наклади судинну клему, ти ж бачиш, як воно ллє. Іоло, ніж.
— Хто перемагає? — запитав раптом цілком притомно, хоча й трохи белькочучи, оперований, крутячи виряченими очима. — Скажіть… хто… перемагає?
— Синку, — Расті схилився над відкритою, кривавою й пульсуючою ямою черева. — Це насправді остання справа, якою б я переймався, якби був на твоєму місці.
…вибухнув тоді на крилі лівому та в центрі бій жорстокий і кривавий, але тут, хоча великі були в Нільфгарду затятість та натиск, розбився їхній наступ об королівське військо, як морська хвиля об скелю розбивається. Бо відбірний тут стояв солдат, доблесні маріборські, визімські та третогорські панцирні хоругви, а також завзятий темерійський ландскнехт, професійний юргельдник, якого кіннотою не налякаєш.
І отак там воювали, воістину, наче море зі скелями, такий тривав там бій, у якому не здогадаєшся, хто гору бере, бо хоча хвилі безустанно об скелю луплять, але не слабнуть, але відступають тільки для того, аби знову вдарити, але ж і скеля стоїть, як стояла, і все ж її серед хвиль бурхливих видно.
Інакше склалася справа на правому крилі королівського війська.
Наче старий шуліка, який знає, куди впасти й на смерть дзьобнути, так і фельдмаршал Менно Коегорн знав, куди завдати удару. Стиснувши в кулак залізний відбірні свої дивізії, — списову «Дейтвен» та панцирну «Ард Фейнн», — ударив він на стику лінії вище від Золотого ставу, там, де стояли хоругви з Брюґґе. Хоча брюґґійці противилися героїчно, виявилися слабшими збройно — як обладунком, так і духом. Не витримали нільфгардського натиску. Скоком пішли туди на підтримку дві бандерії Вільної Компанії під старим кондотьєром Адамом Панґраттом, і Нільфгард стримали, чималу віддавши за те платню кров’ю. Але ґномам із Добровольчого гуфця, що стояв на правому фланзі, зазирнула в очі страшна загроза оточення, а всьому королівському війську загрожувало розірвання строю.
Ярре тицьнув пером у каламар. Онуки в глибині саду кричали пискляво, сміх їхній звучав, наче скляні дзвіночки.
Утім, ту небезпечну загрозу помітив сторожкий, наче журавель, Ян Наталіс, умить зрозумів, що може статися. І, не барячись, відправив гінця до ґномів із наказом до полковника Ельса…
З усією своєю сімнадцятирічною наївністю корнет Обрі вважав, що дістатися до правого крила, передати накази й повернутися на пагорб займе в нього найбільше десять хвилин. І аж ніяк не більше! Не на Чікіті, кобилі зграбній і швидкій, наче лань.
Ще до того, як він дістався до Золотого ставу, корнет усвідомив дві речі. По-перше, не відомо, коли саме він зуміє дістатися на праве крило, і не відомо, коли звідти зуміє повернутися. І по-друге, швидкість Чікіти дуже-дуже йому допоможе.
На полі на схід від від Золотого ставу кипів бій: Чорні сіклися з брюґґівською кіннотою, що охороняла стрій піхоти. На очах корнета з юрби тих, хто бився, сипонули, наче іскри, наче скельця розбитого вітража, фігури в зелених, жовтих і червоних плащах, що безладно бігли до річки Хотлі. За ними, наче чорна ріка, розлилися нільфгардці.
Обрі зупинив кобилу, шарпнув вуздечкою, готовий повертати й утікати, зійти зі шляху втікачів і переслідувачів. Відчуття обов’язку взяло гору. Корнет притиснувся до кінської шиї й пішов карколомним чвалом.
Навколо були вереск і тупотіння, калейдоскопічне миготіння фігур, блиск мечів, дзвін, стукання. Деякі приперті до ставка брюґґійці розпачливо боронилися, збившись у купку навколо хоругви з якірним хрестом. На полі Чорні вирізали розпорошену, позбавлену допомоги піхоту.
Вид йому закрив чорний плащ зі знаком срібного сонця.
— Evgyr, Nordling!
Обрі крикнув, Чікіта, підігнана тим вереском, стрибнула, наче олень, рятуючи йому життя, виносячи з-під нільфгардського меча. Над головою раптом засвистіли стріли, в очах знову замиготіли фігури.
«Де я опинився? Де свої? Де вороги?»
— Evgyr morv, Nordling!
Стукіт, брязкіт, іржання коней, крики.
— Стій, молокососе! Не туди!
Голос жінки. Жінка на чорному жеребчику, в обладунках, із розпущеним волоссям, обличчя вкрите цятками крові. Поряд панцирні вершники.