Відьмак. Володарка Озера
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #7
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-3114-6
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Володарка Озера». Краткое содержание книги:
— Ми були однаково мужніми, — закінчила Юлія Абатемарко. — Жодна зі сторін не мала сил, аби бути більш мужньою. Але ми… Ми зуміли залишатися мужніми на мить довше.
— Марті, я дуже тебе прошу, дай нам іще трохи тієї твоєї чудової магії! Ще трішечки, хоча б десять хвилинок! Маємо в череві того нещасного один великий гуляш, до того ж приправлений силою-силенною дротяних кілець із кольчуги! Я нічого не можу зробити, коли він ото так смикається, наче риба, яку патрають! Шані, грець йому, тримай гаки! Іоло! Спиш, заразо? Затиск! Заааатиск!
Іола важко зітхнула, ледь зуміла проковтнути слину, якої був у неї повен рот. «Зараз я зомлію, — подумала. — Не витримаю, не витерплю цього довше, цього смороду, тієї жахливої суміші запахів крові, блювоти, калу, сечі, вмісту кишок, поту, страху й смерті». Я не витримаю довше цього жахливого крику, цього виття, цих закривавлених слизьких рук, що чіпляються за мене так, наче я й справді є їхнім порятунком, їхньою втіхою, їхнім життям… Не витерплю я безглуздості того, що ми робимо. Бо це безглуздо.
Я не винесу втоми та зусилля. Усе ще несуть нових… І нових…
Я не витримаю. Зблюю. Зомлію. Буде сором…»
— Хустку! Тампон! Затиск для кишки! Не той! М’який затиск! Пильнуй, що ти робиш! Іще раз так помилишся, і я гепну тебе в той твій рудий лоб! Чула? Гепну в той твій рудий лоб!
«Велика Мелітеле. Допоможи мені. Допоможи мені, богине».
— Ну, прошу! Відразу краще пішло! Ще один затиск, жрице! Клема на нутрощі! Добре! Добре, Іоло, так тримай! Марті, витри їй обличчя й очі. І мені також…
«Звідки той біль? — подумав конетабль Ян Наталіс. — Що в мене так болить? Ага. Стиснуті кулаки».
— Ми їх доріжемо! — крикнув, потираючи руки, Кес ван Ло. — Доріжемо їх, пане фельдмаршале! Фронт тріщить на стику, вдаримо! Вдаримо не зволікаючи, і — Великим Сонцем клянуся — вони зламаються! Розбіжаться!
Менно Коегорн нервово закусив ніготь, зрозумів, що на нього дивляться, і швидко вийняв пальця з рота.
— Ударимо, — повторив Кес ван Ло спокійніше, уже без ейфорії. — «Навсікая» готова…
— «Навсікая» мусить стояти, — різко сказав Менно. — Дерланська також мусить стояти. Пане Фаойльтіарна!
Командир бригади «Вріхедд» Ізенгрім Фаойльтіарна, прозваний Залізним Вовком, повернув до фельдмаршала своє страшне обличчя, знівечене шрамом, що проходив через лоб, брови, хребет носа й щоку.
— Ударте, — указав булавою Менно, — у стик Темерії та Реданії. Там.
Ельф відповів салютом. Знівечене обличчя навіть не здригнулося, великі глибокі очі не змінили виразу.
«Союзники, — подумав Менно. — Товариші зі зброї. Б’ємося ми разом. Проти спільного ворога. Але я їх зовсім не розумію, тих ельфів. Вони такі інші. Такі чужі».
— Цікаво, — Расті спробував витерти обличчя ліктем, але лікоть теж був у крові. Іола поспішила йому на допомогу.
— Цікаво, — повторив хірург, указуючи на пацієнта. — Пробитий вилами чи якимось двозубим різновидом гвізарми… Один зубець зброї пробив серце, ось, прошу глянути. Камера беззаперечно пробита, аорта мало не відсепарована… А він іще нещодавно дихав. Тут, на столі. З пробитим серцем, дожив аж до столу…
— Хочете сказати, — похмуро сказав кавалерист легкої волонтерської кавалерії, — що він помер? Що ми даремно його з битви несли?
— Ніколи не даремно, — не став відводити очі Расті. — Але якщо по правді, то так, він мертвий, на жаль. Exitus[30]. Забирайте… Ех, холера… Скиньте-но оком, дівчатка.
Марті Содерґрен, Шані та Іола схилилися над трупом. Расті відтягнув його повіку.
— Чи ви колись бачили щось подібне?
Жінки затремтіли.
— Так, — сказали всі троє одночасно. Перезирнулися, наче були здивовані.
— Я також бачив, — сказав Расті. — Це відьмак. Мутант. Це пояснює, чому він так довго… Це був ваш товариш зі зброї, люди? Чи ви принесли його випадково?
— Наш то був друг, пане медику, — похмуро промовив другий волонтер, довгаль із перев’язаною головою. — З нашого ескадрону, доброволець, як і ми. Ех, майстер він був із мечем! Звався Коеном.
— І був відьмаком?
— Точно. Але, незважаючи на те, порядний був чолов’яга.
— Ха, — Расті зітхнув, побачивши чотирьох солдатів, що несли на просякнутому — аж капало — кров’ю плащі нового пораненого, дуже молодого, судячи з того, як він тоненько вив. — Ха, шкода… Охоче взявся б я за секцію цього, не зважаючи на те, що це порядний відьмак. І цікавість палить, і дисертацію можна б написати, якби йому всередину якось заглянути… Але немає часу! Труп геть зі столу! Шані, воду. Марті, дезинфекція. Іоло, подай… Гей, дівчино, ти знову зі сльозами? Що цього разу?
30
Exitus (лат.) — кінець, вихід; переносно — смерть.