Відьмак. Володарка Озера
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #7
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-3114-6
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Володарка Озера». Краткое содержание книги:
Біля інструментів крутився персонал — три жінки. «Тьфу, — поправив себе подумки Расті. — Одна жінка й дві дівчини. Тьфу. Одна стара, хоча красива й молода з вигляду баба. І двоє дітлахів».
Магічка та цілителька на ім’я Марті Содерґрен. І добровольці. Шані, студентка-медик з Оксенфурту. Іола, жриця з храму Мелітеле в Еллендарі.
«Марті Содерґрен я знаю, — подумав Расті, — працював із цією красунею вже не раз. Трохи німфоманка, також має схильність до істерії, але це нічого, поки діє її магія. Анестезійні чари, чари дезінфікувальні та ті, що спиняють кровотечу.
Іола. Жриця чи, скоріше, адептка. Дівчина з красою безхитрісною та простою, наче лляне полотно, з великими, міцними сільськими долонями. Храм дозволив, аби долоні ті не знівечила важка та брудна праця біля ріллі. Але не зуміла замаскувати їхнього родоводу.
Ні, — подумав Расті, — за неї я аж ніяк не хвилююся. Ті руки селянки — це напевне руки, які гідні довіри. Окрім того, дівчата з храмів рідко підводять: у моменти розпачу вони не ламаються, а шукають підпорки у своїй релігії, у тій їхній містичній вірі. Що цікаво, воно допомагає».
Він глянув на рудоволосу Шані, що вміло втягала нитку у вічка кривих хірургічних голок.
«Шані. Дитя смердючих міських завулків, яке потрапило до оксенфуртського універу завдяки власній жадобі до знань і неймовірному самозреченню родичів, що те навчання оплачували. Жак. Франт. Веселий шибеник. Що вона вміє? Втягати нитку в голку? Накладати джгути? Тримати гаки? Ха, та тут запитання звучить: коли руда студенточка зомліє, відпустить гаки й впаде носом у відкрите черево оперованого?
Люди такі вразливі, — подумав він. Я ж просив, аби дали мені ельфійку. Або когось моєї раси. Але ні. Не довіряють.
Зрештою, як і мені.
Я половинчик. Нелюдь.
Чужий».
— Шані!
— Слухаю, пане Вандербек.
— Расті. Чи то для тебе «пане Расті». Що це, Шані? Для чого служить?
— Екзаменуєте мене, пане Расті?
— Відповідай, дівчино!
— То распатор! Для стягування надкісниці під час ампутації! Аби надкісниця не потріскалася під зубцями пилки, аби мати чистий і гладенький спил! Ви задоволені? Я склала іспит?
— Тихіше, дівчино, тихіше.
Пройшовся пальцями по волоссю.
«Цікаво, — подумав. — Тут нас четверо лікарів. І кожен рудий! Фатум чи як?»
— Звольте, — кивнув, — із намету, дівчата.
Вони послухалися, хоча всі троє пирхнули собі під носи. Кожна на свій манер.
Перед наметом сиділа групка санітарів, утішаючись останніми хвилинами солодкого неробства. Расті окинув їх суворим поглядом, принюхався, чи не напилися вони вже.
Коваль, великий хлоп, крутився біля свого столу, що нагадував лаву для тортур, упорядковував знаряддя, що служило для вилущування поранених із броні, кольчуг і погнутих шоломів.
— Там, — почав Расті без вступу, показуючи на поле, — за мить почнеться різанина. А за мить плюс мить з’являться перші поранені. Усі знають, що треба робити, кожен знає свої обов’язки і своє місце. Якщо кожен буде слідкувати, за чим він повинен слідкувати, нічого не може піти погано. Зрозуміло?
Жодна з «дівчат» не прокоментувала.
— Отам, — продовжив Расті, знову вказуючи, — якісь сто тисяч людей за мить почнуть взаємно одне одного калічити. У дуже вишукані способи. Нас, враховуючи два інші шпиталі, дванадцятеро лікарів. Ми ні за що не зуміємо допомогти всім, хто допомоги потребуватиме. Навіть малому відсотку з тих, хто її потребуватиме. І на це ніхто й не очікує. Але лікувати ми будемо. Бо це — перепрошую за банальність — сенс нашого існування. Допомагати тим, хто допомоги потребує. Тож банально допоможемо стільком, скільком допомогти зуміємо.
Знову ніхто не прокоментував. Расті озирнувся.
— Ми не зуміємо зробити більше за те, на що будемо спроможні, — сказав тихіше й тепліше. — Але намагатимемося всі, щоб не вийшло набагато за те менше.
— Вони рушили, — заявив конетабль Ян Наталіс і витер спітнілу руку об стегно. — Ваша Королівська Величносте, Нільфгард рушив. Ідуть на нас!
Король Фольтест, приборкуючи танцюючого коня, сивка в оздобленому лілеями наряді, повернув до конетабля свій красивий — прямо для монети — профіль.
— Тоді нам треба прийняти їх гідно. Вашмосце конетаблю! Панове офіцери!
— Смерть Чорним! — крикнули в один голос Адам «Адью» Панґратт і де Рюйтер.
Конетабль глянув на них, потім випростався й набрав повітря в груди.
— До хоругви!!!
Віддалік глухо брязнули нільфгардські литаври й барабани, загуділи кривули, оліфанти й сурми. Земля, об яку били тисячі копит, затремтіла.