Відьмак. Володарка Озера

— Ти хто такий? — Жінка розмазала кров кулаком, у якому тримала меч.

— Корнет Обрі… Флігель-ад’ютант конетабля Наталіса… Із наказами до полковників Панґратта та Ельса…

— Не маєш і шансу дістатися туди, де б’ється Адью. Їдьмо до ґномів. Я Юлія Абатемарко… Уперед, зараза! Оточують нас! Чвалом!

Він не зумів запротестувати, бо не було сенсу.

За хвилину лютого галопу з пилюки з’явилася маса піхоти, чотирикутником, у шкаралупі — наче черепаха — стіни ростових щитів, наїжачені, наче подушка для голок, залізяччям. Над чотирикутником віялася велика жовта хоругва зі схрещеними молотами, а поряд із нею стирчала тичка з кінськими хвостами й людськими черепами.

Чотирикутник атакували нільфгардці, сягаючи його й відстрибуючи, наче пси, що шарпають старців, які вимахують палицями. Дивізію «Ард Фейнн» завдяки великим сонцям на плащах неможливо було переплутати з жодною іншою.

— Бий, Вільна Компаніє! — крикнула жінка, крутнувши мечем вісімку. — Заробімо на грошву!

Вершники — а з ними й корнет Обрі — ринули на нільфгардців.

Бій тривав кілька секунд. Але був страшенним. Тоді стіна ростових щитів перед ними розкрилася. Вони опинилися всередині чотирикутника, у тісноті, серед ґномів у кольчугах, місюрках і гострих шоломах, серед реданської піхоти, легкої брюґґівської кавалерії та кондотьєрів у панцирних обладунках.

Юлія Абатемарко — Солодка Вітрогонка, кондотьєрка, Обрі тільки зараз це співставив — потягнула його до товстезного ґнома в шишаку, оздобленому червоною скуфією; ґном той незграбно сидів на нільфгардському, вкритому обладунком коні, у сідлі списоносця з високими луками, куди він видряпався, аби зуміти роздивитися над головами піхотинців.