Відьмак. Володарка Озера
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #7
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-3114-6
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Володарка Озера». Краткое содержание книги:
— Ти хто такий? — Жінка розмазала кров кулаком, у якому тримала меч.
— Корнет Обрі… Флігель-ад’ютант конетабля Наталіса… Із наказами до полковників Панґратта та Ельса…
— Не маєш і шансу дістатися туди, де б’ється Адью. Їдьмо до ґномів. Я Юлія Абатемарко… Уперед, зараза! Оточують нас! Чвалом!
Він не зумів запротестувати, бо не було сенсу.
За хвилину лютого галопу з пилюки з’явилася маса піхоти, чотирикутником, у шкаралупі — наче черепаха — стіни ростових щитів, наїжачені, наче подушка для голок, залізяччям. Над чотирикутником віялася велика жовта хоругва зі схрещеними молотами, а поряд із нею стирчала тичка з кінськими хвостами й людськими черепами.
Чотирикутник атакували нільфгардці, сягаючи його й відстрибуючи, наче пси, що шарпають старців, які вимахують палицями. Дивізію «Ард Фейнн» завдяки великим сонцям на плащах неможливо було переплутати з жодною іншою.
— Бий, Вільна Компаніє! — крикнула жінка, крутнувши мечем вісімку. — Заробімо на грошву!
Вершники — а з ними й корнет Обрі — ринули на нільфгардців.
Бій тривав кілька секунд. Але був страшенним. Тоді стіна ростових щитів перед ними розкрилася. Вони опинилися всередині чотирикутника, у тісноті, серед ґномів у кольчугах, місюрках і гострих шоломах, серед реданської піхоти, легкої брюґґівської кавалерії та кондотьєрів у панцирних обладунках.
Юлія Абатемарко — Солодка Вітрогонка, кондотьєрка, Обрі тільки зараз це співставив — потягнула його до товстезного ґнома в шишаку, оздобленому червоною скуфією; ґном той незграбно сидів на нільфгардському, вкритому обладунком коні, у сідлі списоносця з високими луками, куди він видряпався, аби зуміти роздивитися над головами піхотинців.
— Полковнику Барклаю Ельс?
Ґном кивнув скуфією, із явним схваленням зауваживши кров, якою було забризкано корнета і його кобилу. Обрі мимоволі почервонів. То була кров нільфгардців, яких кондотьєри рубали біля нього. Він сам не зумів навіть витягнути меча.
— Корнет Обрі…
— Син Анзельма Обрі?
— Наймолодший.
— Ха! Я знавав твого батька! І що ти маєш для мене від Наталіса та Фольтеста, корнетику?
— У середині угруповання нам загрожує перелам… Пан конетабль наказує, аби Добровольчий гуфець якомога швидше вигнув крило, вийшов з-під Золотого ставу й річки Хотлі… Аби підтримати…
Слова його заглушили рик, брязкіт та іржання коней. Обрі раптом усвідомив, наскільки беззмістовні він привіз накази. Як небагато значать ті накази для Барклая Ельса, для Юлії Абатемарко, для того ґномського чотирикутника під жовтою хоругвою з молотами, що віялася над чорним морем штурмуючого Нільфгарду, що оточив їх з усіх боків.
— Я запізнився… — бурмотів він. — Я прибув надто пізно…
Солодка Вітрогонка пирхнула. Барклай Ельс вишкірився.
— Ні, корнетику, — сказав. — То Нільфгард прийшов завчасно.
— Дякую паннам і собі за вдалу резекцію кишечника, тонкого й товстого, спленектомії й зшивання печінки. Звертаю увагу на час, який зайняло в нас усунення результатів того, що нашому пацієнтові зроблено в битві за кілька секунд. Рекомендую це як матеріал для філософських роздумів. Пацієнта нам зашиє панна Шані.
— Але я того ще ніколи не робила, пане Расті!
— Колись треба починати. Червоне з червоним, жовте з жовтим, біле з білим. Ший так — і напевно буде добре.
— Це як воно? — рвонув себе за бороду Барклай Ельс. — Що це ти, корнетику, балакаєш? Наймолодший сине Анзельма Обрі? Що ми тут ніби що? Байдики б’ємо? Ми, курва ж його мати, під натиском навіть не здригнулися! На крок не відступили! Не наша провина, що ці, з Брюґґе, не витримали!
— Але наказ…
— Та в дупі я маю наказ!
— Якщо не заткнемо діри, — перекричала шум Солодка Вітрогонка, — Чорні зламають фронт! Відкрий мені стрій, Барклаю! Я вдарю! Продеруся!
— Виріжуть вас, іще до ставка не дістанетеся! Згинете марно!
— То що пропонуєш?
Ґном вилаявся, зірвав із голови шолом, гепнув ним об землю. Очі мав дикі, червоні, страшні.
Чікіта, сполохана вищанням, танцювала під корнетом, наскільки дозволяла тіснява.
— Покличте-но мені сюди Ярпена Зігріна й Денніса Кранмера! Мигцем!
Двоє ґномів прибули з найзатятішого бою, видно це було з першого погляду. Обидва забризкані кров’ю. Сталевий наплічник одного мав на собі слід від удару, що аж поставив краї бляхи сторчма. Голову іншого було обв’язано шматтям, крізь яке сочилася кров.
— Усе в порядку, Зігрін?
— Цікаво, — видихнув ґном, — чому б то всі про те питають?