Відьмак. Володарка Озера

Клин кінноти з розмаху встряг у чотирикутник. Наче гігантський кинджал в уколі, дивізія «Альба» зламала все, що захищало доступ до живого тіла темерійської піхоти: піки, списи, алебарди, павежі й щити. Наче кинджал, дивізія «Альба» уп’ялася в живе тіло й пустила кров. Кров, у якій зараз борсалися й ковзали коні. Але вістря кинджала, хоча й увіткнуте глибоко, не дійшло до серця чи якогось важливого органа. Клин дивізії «Альба» замість рознести й розчленити темерійський чотирикутник увіткнувся та зав’язнув. Застряг в еластичній і густій, наче смола, юрмі пішого люду.

Спочатку це не виглядало грізно. Вістря й бокові сторони клину становили елітарні важкоозброєні роти, від щитів та броні панцирів клинки та вістря ландскнехтів відскакували, наче молоти від ковадла, і неможливо було дістатися до оладрованих вершників. І хоча раз за разом хтось із панцирних падав із коня чи разом із конем, але мечі, сокири, чекани й моргенштерни кавалеристів клали піхотинців, що перли на них, справжнім покотом. Клин, що ув’язнув у натовпі, здригнувся й почав втикатися глибше.

— «Альбаааа»! — молодший лейтенант Дельвін еп Мера почув крик оберштера Еггебрахта, що здійнявся над брязкотом, гарчанням, виттям та іржанням. — Уперед, «Альба»! Хай живе імператор!

Вони рушили, рубаючи, товчучи й колючи. З-під копит коней, що вищали й билися, чути було плюскіт, хрупання, скрегіт і тріск.

— «Ааальбааа»!

Клин зав’язнув знову. Ландскнехти, хоча й були проріджені й скривавлені, не відступили, наперли, стиснули кінноту, наче обценьками. Аж затріщало. Під ударами алебард, бердишів і бойових цепів зігнулися й репнули панцирні першої лінії. Колоті протазанами та списами, стягувані із сідел гаками гвізарм і рогатин, безжально биті залізними обушками та дубинами, кавалеристи дивізії «Альба» почали вмирати. Увіткнутий у чотирикутник піхоти клин, грізне ще донедавна залізо, що калічило живий організм, зараз стало наче бурулька льоду у великій хлопській долоні.

— Темеріяааа! За короля, хлопці! Бий Чорних!

Але й ландскнехтам велося несолодко. «Альба» не давала себе розірвати, мечі й сокири підіймалися та опускалися, рубали й тяли, за кожного зваленого із сідла вершника піхота платила чималу криваву ціну.

Оберштер Еггебрахт, якого пхнули в щілину панцира тонким, наче шило, вістрям списа, скрикнув та захитався в сідлі. Раніше, ніж підіспіла допомога, страшенний удар бойового цепа збив його на землю. Піхота заклубочилася поверху.