Відьмак. Володарка Озера
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #7
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-3114-6
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Володарка Озера». Краткое содержание книги:
Барклай Ельс розвернувся, знайшов корнета поглядом й уп’явся в того очима.
— То як, наймолодший сину Анзельма? — вигарчав. — Король і конетабль наказують, аби ми до них прийшли і їм допомогли? Ну то розплющ очі, корнетику. Буде на що подивитися.
— Холера! — гарикнув Расті, відстрибуючи від столу й вимахуючи скальпелем. — Чому? Суча мати, чому так мусить бути?
Ніхто йому не відповів. Марті Содерґрен тільки розвела руками. Шані схилила голову, Іола шморгнула носом.
Пацієнт, який щойно помер, дивився вгору, а очі мав нерухомі та склисті.
— Бий-убивай! На погибель сучим синам!
— Ану рівно! — гарчав Барклай Ельс. — Рівний крок! Тримати стрій! І купно! Купно!
«Не повірять мені, — подумав корнет Обрі. — Ніколи мені не повірять, як стану про те розповідати. Той чотирикутник б’ється в повному оточенні… З усіх боків напирає кавалерія, його шарпають, січуть, товчуть і колють… А той чотирикутник іде. Іде, рівний, зімкнутий, щит до щита. Іде, топчучи й переступаючи через трупи, відпихає кінноту, відпихає елітну дивізію «Ард Фейнн»… І йде.
— Бий!
— Рівний крок! Рівний крок! — гарчав Барклай Ельс. — Тримати стрій! Пісню, суча ваша мати, пісню! Нашу пісню! Уперед, Магакам!
З кількох тисяч ґномських глоток вирвалася славетна магакамська бойова пісня:
— Бий, Вільна Компаніє! — у громовий ґномів спів увіткнулося, наче тонкий, гранчастий клинок мізерикорда, високе сопрано Юлії Абатемарко.
Кондотьєри, вихоповшись зі строю, контратакували атакуючу чотирикутник кінноту. Був то хід по-справжньому самовбивчий: на позбавлених охорони ґномських пік, алебард і ростових щитів найманців ударила вся сила нільфгардського натиску. Стукіт, крики й виск коней змусили корнета Обрі мимоволі зіщулитися в сідлі. Хтось ударив його по спині — хлопець відчув, як разом із кобилою, зажатою у тісняві, суне він у керунку найбільшої сутички й найстрашнішої різанини. Корнет міцно вхопився за руків’я меча, що раптом видався йому слизьким і на диво незручним.
За мить, винесений за лінію щитів, він уже рубав навколо себе, наче навіжений, і, як навіжений, волав на все горло.
— Ще раз! — почув він дикий крик Солодкої Вітрогонки. — Ще одне зусилля! Витримайте, хлопці! Бий-убивай! За дукат, що, як сонце, сяє! До мене, Вільна Компаніє!
Нільфгардський вершник без шолома, зі сріблястим сонцем на плащі вдерся в стрій, здійнявся на стременах, страшенним ударом бойової сокири повалив ґнома разом із ростовим щитом, розвалив голову другому. Обрі розвернувся в сідлі й втяв навідліг. Від голови нільфгардця відлетів чималий шматок із волоссям, а сам він гепнувся на землю. У той самий момент корнет також отримав чимось у голову і звалився із сідла. Тіснява призвела до того, що внизу він опинився не відразу, а кілька секунд висів, тоненько кричачи, між небом і землею, між боками двох коней. І хоча аж по горло наївся він страху, болю скуштувати не встиг. Коли впав, підкуте копито майже відразу розчавило йому череп.
Через шістдесят п’ять років бабця, яку розпитували про той день, про бреннське поле, про чотирикутник, що йшов до Золотого ставка по трупах приятелів і ворогів, усміхнулася, ще сильніше зморщивши поморщене й темне, наче чорнослив, обличчя. Роздосадувана, — а може, тільки вдаючи досаду, — махала тремтячою, кістлявою, страшенно покрученою артритом рукою.
— Жодним чином, — мимрила, — жодна зі сторін не могла здобути перевагу. Ми були всередині. В оточенні. Вони — назовні. І ми просто вбивали одне одного. Вони — нас, ми — їх, кхе-кхе-кх… Вони — нас, ми — їх…
Бабця ледь опанувала напад кахикання. Ті зі слухачів, які стояли поближче, побачили на її щоках сльози, що ледь торували собі шлях між зморшками й старими шрамами.
— Були вони настільки ж мужніми, як і ми, — бурмотіла бабуся, яка колись звалася Юлією Абатемарко, Солодкою Вітрогонкою з Вільної Кондотьєрської Компанії. — Кхе-кхе… Були ми однаково мужніми. Ми й вони.
Бабця замовкла. Надовго. Слухачі її не підганяли, бачачи, як вона всміхається спогадам. Своїй славі. Затуманеним в імлі непам’яті обличчям тих, хто тоді славетно загинув. Обличчям тих, хто тоді славетно вижив. Для того, аби пізніше підло вбили їх горілка, наркотики й туберкульоз.