Відьмак. Володарка Озера

— Бий, Вільна Компаніє! — у громовий ґномів спів увіткнулося, наче тонкий, гранчастий клинок мізерикорда, високе сопрано Юлії Абатемарко.

Кондотьєри, вихоповшись зі строю, контратакували атакуючу чотирикутник кінноту. Був то хід по-справжньому самовбивчий: на позбавлених охорони ґномських пік, алебард і ростових щитів найманців ударила вся сила нільфгардського натиску. Стукіт, крики й виск коней змусили корнета Обрі мимоволі зіщулитися в сідлі. Хтось ударив його по спині — хлопець відчув, як разом із кобилою, зажатою у тісняві, суне він у керунку найбільшої сутички й найстрашнішої різанини. Корнет міцно вхопився за руків’я меча, що раптом видався йому слизьким і на диво незручним.

За мить, винесений за лінію щитів, він уже рубав навколо себе, наче навіжений, і, як навіжений, волав на все горло.

— Ще раз! — почув він дикий крик Солодкої Вітрогонки. — Ще одне зусилля! Витримайте, хлопці! Бий-убивай! За дукат, що, як сонце, сяє! До мене, Вільна Компаніє!

Нільфгардський вершник без шолома, зі сріблястим сонцем на плащі вдерся в стрій, здійнявся на стременах, страшенним ударом бойової сокири повалив ґнома разом із ростовим щитом, розвалив голову другому. Обрі розвернувся в сідлі й втяв навідліг. Від голови нільфгардця відлетів чималий шматок із волоссям, а сам він гепнувся на землю. У той самий момент корнет також отримав чимось у голову і звалився із сідла. Тіснява призвела до того, що внизу він опинився не відразу, а кілька секунд висів, тоненько кричачи, між небом і землею, між боками двох коней. І хоча аж по горло наївся він страху, болю скуштувати не встиг. Коли впав, підкуте копито майже відразу розчавило йому череп.