Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)

А от що, наприклад, повідомлялося у звіті до УШПР командувача партизанського з’єднання у Рівненській області В. Бегми: «У с. Пшебраже знаходиться до 2 тисяч поляків, з яких близько тисячі озброєні гвинтівками і мають декілька кулеметів. Це формування налаштовано відверто вороже щодо партизанів та підтримує тісний зв’язок з німцями. Вбили 6 автоматників партизанського загону під командуванням Олексія. У середині травня 1943 р. 50 автоматників партизанського загону Медведєва намагалися пройти до залізниці в районі м. Ківерці, але поляки їх не пропустили. Після трьохгодинного бою автоматники були змушені відступити»[525].

Особливо складними були стосунки поляків з радянськими спеціальними оперативно-чекістськими групами, які з метою проведення розвідницької і диверсійної роботи у 1942–1943 рр. органами НКВС УРСР були десантовані на бази партизанських загонів УШПР. Одним з таких загонів власне і був уже згадуваний загін на чолі з М. Прокоп’юком. 30 серпня 1943 р. спільними зусиллями поляків з Пшебража і партизанів Прокоп’юка було розбите одне з міцних угруповань УПА.

Останній факт свідчить про те, що поляки навіть з одних і тих самих поселень у різні часи по-різному ставилися до радянських партизанів.

Ставлення радянських партизанів до поляків і українсько-польського конфлікту в цілому висвітлює, зокрема, такий фрагмент зі звіту радянського командира М. Прокоп’юка. У ньому зазначалося: «...В питанні міжусобиці, спровокованої гітлерівцями між українськими і польськими націоналістами, керівники села Пшебраже[526], на жаль, відігравали дурну роль. Будучи осадниками і членами спілки осадників, вони ототожнювали націоналістичні банди ОУН-УПА з усім українським народом, на який дивилися не інакше, як очима свого колишнього воєводи Юзефського. Одна із заслуг радянських партизанських загонів полягала у тому, що вони клали край будь-яким підступам націоналістів з одного і іншого боків надати подіям “всенародного” характеру, рівно як спробам помститися на ні в чому невинній місцевій польській і українській людності. Від часу нашого прибуття в район Пшебража вилазки польського гарнізону проти українських сіл припинилися»[527].

Цитований звіт зайвий раз свідчить про те, що внаслідок дій польських баз самооборони, спричинених українсько-польським протистоянням, нерідко потерпало українське цивільне населення. Методи боротьби на Волині полякам нав’язували загони УПА як, безперечно, сильніша сторона, тому польське підпілля також не переобтяжувало себе вибором засобів у веденні цієї війни.

Як уже згадувалося, накази командувача Волинського округу АК забороняли діяти на засадах колективної відповідальності за здійснені українськими боївками напади і брати участь у «пацифікаційних» акціях проти українських сіл спільно з німцями, радянськими партизанами або окремо. Проте ці накази не забороняли акцій у відповідь на напади загонів УПА або навіть превентивних дій проти сіл, де могли концентруватися українські збройні формування. Відомі випадки, коли окремі місцеві керівники АК не дотримувалися цих наказів і вдавалися до так званих сліпих відплатних акцій. Зрозуміло, що наслідком були численні жертви серед цивільного українського населення.