Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)

Використані і цитовані вище документи багато про що свідчать. По-перше, з червня-липня 1943 р. на антиукраїнські «відплатні акції» виявилися здатними також польські бази самооборони. До того часу їм доводилося в основному лише оборонятися. Листи з Волині до Варшави тих осіб, які були свідками антипольських нападів, доводять, що декілька десятків тисяч польських селян, далеких від політики, погодилися бути втягнутими в самооборону тільки тому, що хотіли фізично вижити, і діяли вони в ній не стільки з патріотичних міркувань, скільки з метою самозбереження. У такій ситуації люди були згодні шукати підтримки і захисту не лише у німецької окупаційної влади або радянських партизанських загонів, але, як кажуть, й «у самого чорта».

По-друге, після масових антипольських виступів, які з липня 1943 р. охопили майже всю територію Волині, командування АК нарешті зважилося на часткову деконспірацію своїх сил і застосування радикальних заходів у протидії загонам УПА та місцевій українській людності, що брала участь у нападах. Наказом командувача округу від 19 липня відділи Державного корпусу безпеки, які до того часу належали окружній Делегатурі польського уряду, підпорядковувалися АК.

Ще раніше значний відсоток офіцерів і рядових бійців кадрового складу АК у містах і сільській місцевості було скеровано в осередки самооборони, насамперед, у найнебезпечніші, на думку командування АК, північно-східні райони Волині. У підпіллі залишилася тільки частина сил округу. 20 липня було прийнято рішення про створення міцних рухливих (летючих) партизанських загонів, які ззовні мали співпрацювати із захисниками баз. Згідно з цим рішенням у найближчий час виникло 9 партизанських загонів. Три з них очолювали польські офіцери, перекинуті на Волинь з Великої Британії після завершення навчання у спеціальній диверсійній школі. Загалом у складі 9 польських партизанських загонів знаходилося близько 1200 бійців. Ще близько 3600 осіб, які мали зброю, діяли у групах самооборони в базах. Ця кількість озброєних поляків на Волині не була великою, якщо згадати, що загони УПА в 1944 р. налічували щонайменше 25–30 тисяч бійців[514]. Є підстави вважати, що на Волині у другій половині 1943 р. в УПА було принаймні близько 10–15 тисяч осіб[515].

Незважаючи на значне запізнення, з погляду польських керівників, з прийняттям перелічених вище заходів протидії, вони дали змогу місцевому командуванню АК зупинити наприкінці 1943 р. натиск загонів УПА та врятувати частину польського населення від смерті.

По-третє, внаслідок дій проаківських партизанських загонів уже влітку і восени 1943 р. постраждала значна кількість цивільного українського населення, яке не було причетне до антипольських виступів. Про це свідчить, наприклад, лист волинського делегата польського уряду К. Банаха, адресований 26 вересня 1943 р. коменданту округу АК полковникові К. Бомбінському.

У листі критикувалася «неналежна позиція окремих партизанських загонів і баз самооборони, яскравим прикладом якої могло бути те, що відбувалося в околицях поселення Ружин... Місцевий загін палить сусідні українські села... Мордує усіх українців, на яких випадково натрапляє на своєму шляху. Грабує майно української людності»[516].