Одіссея найкращого сищика республіки

 сидів у барселонському будинку, де жили Моніка та Єлизавета Павлівна, але обличчя моє мало такий вираз, наче я досі залишився в тюрмі на Сардинії або навіть у холодному морі біля румунських берегів. Я так мріяв тут опинитися, я жив цим останні місяці, я думав, що коли це трапиться, я стану найщасливішою людиною на світі! А тепер сидів і розгублено кліпав очима, як дурень.

— Іване Карповичу, ну що це ви як із хреста знятий? Ну чого ви? — спитала Єлизавета Павлівна, потім підвелася, підійшла до невеличкого секретера, взяла там пляшку і налила у два келихи. — Ось, скуштуйте, це пачаран — смачний лікер, який я тут розкуштувала.

Я взяв келих, вихилив його за два ковтки.

— Іване Карповичу, та що це ви наче смердючу казьонку в шинку! Розсмакувати ж треба, потроху ковтати! Ну ви що! Давайте за правилами. — Єлизавета Павлівна знову налила, присіла переді мною, щоб дивитися в очі, бо я втупився у підлогу. — Іване Карповичу, та чого ви?

Єлизавета Павлівна виглядала дуже добре. Трохи схудла, засмагла, була в гарній сукні, й вираз її обличчя був протилежний моєму. Єлизавета Павлівна була щаслива.

— Іване Карповичу, не мовчіть. Ви мене лякаєте.

— Вона на мене як на чужого дивилася! — хрипко сказав я. Моя Моніка, улюблена донька, світло очей моїх, квітка моїх думок, коли я зайшов хати, не побігла з криком «Тато! Тато!», а злякалася і втекла у свою кімнату, звідки відмовилася виходити! Потім пішла погуляти з Кейт, подругою Єлизавети Павлівни, а на мене й не глянула!

— Іване Карповичу, а що тут дивного? Коли ви пішли з дому, їй було три роки. Зараз їй шість. Вона три роки не бачила вас. Я розповідала, що в неї є батько. Ми часто розмовляли про вас. Моніка любила слухати про ваші пригоди і дуже вами пишалася. Але, розумієте, вона уявляла вас по-своєму. Вона ж дивилася на портрети з журналів, де вас малювали молодим красенем, а тут приходить досить побитий життям бородатий чоловік. Немитий, виснажений, у м’ятому одязі з плямами крові. Я дивуюся, як вас поліція не арештувала!

— У мене був важкий шлях сюди. Дуже важкий.

— Та я розумію, що ви не через нехлюйство так виглядаєте. По вас видно, що шлях був важкий. До речі, може, вам до лікаря треба?

— Та ні, відпочину трохи, і все буде добре.

— Правду кажете, що все буде добре. А поки не переймайтеся. Звісно, дівчинка злякалася. І не треба дивуватися! Ви пропустили дуже важливий період у дитини, і вона вас забула.

— Я пропустив, бо мене забрали на війну!

— Іване Карповичу, я це прекрасно знаю і зовсім не докоряю вам. Так само я знаю, що ви чудовий батько, ви любите Моніку. Кінець кінцем, ви ж змогли вивести нас з-під удару, забезпечили не тільки втечу з Росії, але й досить безбідне існування тут, у райській Барселоні. І за це ми вам дуже вдячні.

— Я думав, Моніка пам’ятає мене.

— Вона пам’ятає свого тата Івана Карповича, але їй важко одразу пов’язати його з вами. Розумієте?

Я кивнув, хоча не розумів. Я мріяв, як Моніка буде сидіти в мене на коліні і щось розповідати, а я буду дивитися на неї й захлинатися від щастя. Поки що я мусив захлинатися лікером. Хильнув і смаку не відчув. Згадав Одіссея. Коли додому дістався, там же теж пригоди були. Женихи всілякі дружину оточували. І не впізнавали прибульця так само. То не було мені чому дивуватися? Тільки все одно прикро, аж душу дряпало.

— Ви, Іване Карповичу, не журіться. Мине трохи часу, Моніка звикне до вас, і все буде добре. Вона дуже любить свого тата і дуже за ним сумувала. Я теж дуже рада, бо, чесно кажучи, вже встигла і сльозу пустити. Кілька разів ходили чутки, що вбито вас.

— Та бувало, що вже і сам з життям прощався.

— Щастить вам, Іване Карповичу. Вітаю вас із новою родиною. — Єлизавета Павлівна усміхнулася, я вирячився на неї. Вона виглядала чудово. Але мені було не до милування, бо здивувала вона цими своїми словами.

— Це ви про що?

— Ну як же, про вашу кохану, ту чарівну полячку.

— Полячку?

— Ага, полячку, пані Агнешку.

— Звідки ви про неї знаєте? — ошелешено спитав я.

— Ну як же, всі газети писали про це! — Єлизавета Павлівна з усмішкою дивилася на мене.

— Газети? — скривився я.

— Газети. Така ж історія, роман цілий. Сподіваюся, ви її опишете у всіх подробицях і вичавите з читачів море сліз. Досить вам топтатися у стійлі детективної літератури, треба переходити до мелодрам! Мені здається, їх купують іще краще.

— Зачекайте, про що ви говорите?

— Ну як про що? Про події в Єлисаветграді, про те, як юна ніжна білявка закохалося у досвідченого чоловіка з великим серцем, що спочатку боявся нового кохання, стримувався, зберігав кригу, а потім поринув у пристрасть із притаманним йому запалом.

Я закрутив головою. Вона йшла обертом.

— Єлизавето Павлівно, ви що, знущаєтеся? Спочатку Моніка, тепер ви? Для чого це? — спитав я і побачив її подив.

— Тобто — знущаюся? Та про це всі газети написали! Така історія! Найбільші видавництва влаштували справжні перегони, щоб купити на неї права! Але ви раптом зникли. Наскільки я розумію, видавці вже почали підбирати автора, який зміг би написати цю історію за вас. І знаєте, кого обрали?

— Кого?

— Графа Осику-Маєвського! Він сказав, що був вашим літературним секретарем, тому кращої кандидатури годі знайти. Я так розумію, граф уже почав писати про ваш роман із Агнешкою!

— Він же був на війні, його поранили, пліткують, що не зовсім героїчно, демобілізували, і граф вирішив повернутися до літератури. Думаю, ваше повернення з царства мертвих його трохи засмутить, а от дівчина буде задоволена. Та й дитина вже не сирота.

— Дитина? — У мене в голові аж застукало.

— Так, дитина. Пані Агнешка вагітна. Після тієї історії, коли вас закопали в землю разом зі скарбами і там, прямо на золоті стародавніх скіфів, ваша кохана віддалася вам. Це, я вам скажу, була сцена! Хоч кіно знімай! Про кіно не думали, Іване Карповичу? Що з вами? Іване Карповичу!

— Віддалася?

— Іване Карповичу, ви чуєте погано, що весь час перепитуєте?

— Але... — Я закрутив головою, бо мене наче по ній кийком вдарили. — Як віддалася?

— Ну, вона лежала на купі золота, ви зняли її білу сукню, потім старанно пестили. Тут, Іване Карповичу, я аж трохи заздрити почала, бо зі мною ви таким вигадливим не були. Але потім подумала, що це ж справжнє кохання, ще й на порозі смерті, ще й з незайманою, от ви і розійшлися у язикових вправах на квітці кохання.