Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6057-8
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна». Краткое содержание книги:
Хтось повинен стояти за всім цим, але хто?
— А як щодо того, аби переправити невеличкий загін вояків та їхнього ватажка?
— Гадаю, я міг би впоратися з цим.
— А ще мене.
— Звичайно. Де вони й куди їх треба доправити?
Попорпавшись у кишені, я вивудив звідти Козир Люка і виставив його перед собою.
— Але ж... Це той тип, якому ти звелів не довіряти! — здивувався Привид.
— Тепер можна, — заспокоїв я його. — Але тільки в цій операції. І все. Трохи змінились обставини.
— Я не розумію. Але, якщо так кажеш...
— Можеш його розшукати та все владнати?
— Звичайно, можу. Куди вас усіх перенести?
— Ти знаєш Вежу Чотирьох Світів?
— Так. Але, Тату, це небезпечне місце. Туди важко потрапити й важко забратися звідти. І це саме там руда жінка спробувала заблокувати мені енергопостачання.
— Джасра.
— Не цікавився її ім’ям.
— Вона — Люкова мати, — сказав я, помахуючи Козирем.
— Погана кров, — констатував Привид. — Може, нам краще не мати жодних справ із будь-ким з них.
— А може, вона нас теж супроводжуватиме, — сказав я.
— О ні! Це дуже небезпечна особа. Не варто підпускати її близько до себе, а надто в такому місці, де вона має могутність. Джасра може знову спробувати схопити мене! І цього разу це їй може вдатися.
— Їй буде не до того через інші справи, — сказав я. — А мені вона може знадобитись. Отже, починай вважати її частиною завдання.
— Ти достеменно знаєш, що робиш?
— На жаль, так.
— Коли хочеш туди вирушити?
— Почасти це залежить від того, коли будуть готові Люкові вояки. Тобі краще з’ясувати це самому.
— Добре. Але я й досі вважаю, що ти помиляєшся, мандруючи до такого місця в такому товаристві.
— Мені потрібні помічники, і розклад мене влаштовує, — відказав я.
Привид коалесціював у точку, наостанок мигнув і зник.
Я набрав повні груди повітря, але зітхати передумав, і попрямував до найближчих зі своїх дверей. Був уже майже на місці, коли відчув, що хтось намагається зв’язатися зі мною через Козир. Корал?
Відкрившись для контакту, я знову побачив перед собою Мандора.
— У тебе все нормально? — запитав той. — Нас так дивно перервали...
— Усе чудово, — відказав я. — Нас перервали так, як це трапляється раз у житті. Не хвилюйся.
— Здається, ти трішечки збуджений.
— Це тому, що я страшенно довго підіймаюся сходами, а всі сили Всесвіту зібралися докупи, аби мені завадити.
— Не розумію...
— Бурхливий день видався, — відказав я. — Побачимося.
— Але я хотів ще поговорити з тобою — про ці камені й про новий Лабіринт, та...
— Не зараз, — сказав я. — Чекаю на виклик.
— Вибач. Нема куди поспішати. Поговоримо згодом.
Він розірвав контакт, а я взявся за ручку дверей, розмірковуючи над тим, чи не краще було б для всіх, якби я перетворив Привида на автовідповідач.
7
Плащ я повісив на Джасру, перев’язь із мечем кинув на ліжко. Почистив чоботи, умився, розшукав у гардеробі нарядну сорочку кольору слонової кістки, розшиту золотом, оздоблену тасьмою, мережками і збірками, й натягнув її та сірі штани. Почистив щіткою пурпуровий камзол, на який я колись наклав закляття, аби той, хто його носить, здавався гарнішим, дотепнішим і надійнішим, аніж насправді. Я подумав, що саме зараз воно може добре мені прислужитися.
Коли розчісувався, у двері постукали.
— Хвилинку! — гукнув я.
Закінчивши чепуритися, готовий іти, а можливо, й бігти, бо вже запізнювався, я підійшов до дверей та відчинив їх.
На порозі стояв Білл Рот, одягнений у коричневе та червоне, схожий на підстаркуватого кондотьєра[99].
— Білле! — промовив я, плескаючи його по руці, по плечу і пропускаючи до кімнати. — Радий тебе бачити. Я щойно повернувся. Вибрався з однієї халепи і збираюся вскочити у нову. Не знав, чи ти тут, чи подався кудись. Хотів зустрітися з тобою, щойно вирвуся з цієї круговерті.
Він посміхнувся і легенько штовхнув у плече.
— Мене запросили на обід, — сказав Білл, — а Гендон сказав, що ти теж там будеш. Отож я й надумав зайти по тебе й трохи побалакати дорогою, якщо там будуть ці гості з Беґми.
— Зрозуміло. То ти маєш якусь інформацію?
— Так. А ти маєш якісь новини від Люка?
— Щойно говорив з ним. Він сказав, що кладе край вендеті.
— То він уже не фігуруватиме у тому слуханні, про яке ти мене питав?
— Судячи з його слів, навряд чи.
— Шкода. Я тут, знаєш, трохи пошукав і знайшов деякі прецеденти у справах про вендету; наприклад, твій дядько Озрік, який пішов війною на всю королівську родину Карми через смерть одного зі своїх родаків з материнського боку. Оберон тоді був у дуже приязних стосунках з Кармою, а Озрік прибрав трьох із королівського дому. Попри це, на слуханні Оберон його виправдав, базуючись у своєму рішенні на попередніх справах, і він навіть пішов ще далі, задекретувавши загальне правило, згідно з яким...
— ...а ще Оберон заслав його на передову, обравши найнебезпечнішу ділянку фронту, й Озрік звідти уже не повернувся, — перервав я його.
— Це я упустив, — зізнався Білл. — Але в суді все закінчилося добре для нього.
— Треба буде розповісти про цей випадок Люкові, — сказав я.
— Про яку його частину?
— Про обидві.
— Але це не головне, що я хотів з тобою обговорити, — промовив Білл далі. — Щось відбувається на військовому рівні.
— Про що це ти?
— Краще тобі самому на це подивитися. Витратиш хвилину, не більше.
— Гаразд. Ходімо, — я пішов через зал слідом за Біллом.
Він попрямував до службових сходів, а біля їхнього підніжжя повернув ліворуч. Ми пройшли повз кухню, тоді ще одним коридором, що вів до задньої частини палацу. Тут я розчув якесь деренчання у себе над головою. Поглянув на Білла, а той кивнув.
— Оце я й почув, — пояснив він, — коли проходив тут раніше. Трохи роздивившись навколо, побачив дивні речі.
Я кивнув на знак того, що поділяю його відчуття. А надто, коли зрозумів, що шум долинає з головної зброярні. Там кипіла робота, а посеред метушні стояв Бенедикт, розглядаючи ніготь великого пальця крізь дуло гвинтівки. Він підвів голову, і наші погляди зустрілися. Навколо з дюжину вояків ганяли туди й сюди, тягли кудись зброю, чистили її, розставляли.
— Гадав, ти у Кашфі, — сказав я.
— Був, — відказав Бенедикт.
Я почекав продовження фрази, але він замовк. Бенедикт ніколи не вирізнявся балакучістю.
— Схоже, ти чекаєш на якусь бучу неподалік, — зауважив я, бо знав, що порох тут неможливо використати, а спеціальні боєприпаси, котрі ми мали, працюють лише в Амбері та деяких сусідніх королівствах.
— Завжди краще бути готовим, — сказав він.
— Ти не міг би трохи розвинути тему? — запитав я.
— Не зараз, — відповів Бенедикт. Відповідь була вдвічі довшою, ніж я очікував, та до того ж давала змогу сподіватися на роз’яснення в майбутньому.
— Можливо, нам усім треба рити шанці? — не вгавав я. — Укріплювати місто? Озброюватися? Підіймати...
— До цього не дійде, — відрізав він. — Візьмися до своїх справ.
— Але ж...
Він відвернувся. Я відчув, що розмову закінчено. А коли Бенедикт проігнорував кілька моїх наступних запитань, переконався в цьому. Я здвигнув плечима й повернувся до Білла.
— Ходімо обідати, — запропонував йому.
Коли ми знову простували коридором, Білл неголосно запитав:
— Маєш якісь ідеї, що це може означати?
— Десь поблизу Далт.
— Бенедикт був у Беґмі разом з Рендомом. Може, Далт розбійничає саме там?
— Відчуваю, що він ближче.
— Якщо Далту вдалося захопити в полон Рендома...
— Цього не може бути, — відказав я, відчуваючи, як на мене повіяло холодом від самої думки. — Рендом може козирнутися сюди будь-якої миті, якщо тільки побажає. Ні. Коли я запитав про оборону Амбера, а Бенедикт відповів: «До цього не дійде», я відчув, що він має на увазі якусь близьку загрозу, але таку, з якою, на його думку, може впоратися.
99
Кондотьєри (від італ. condotta — договір про наймання на військову службу) — в Італії XIV-XVI ст. ватажки військових загонів, які перебували на службі в міст, правителів або римських пап, і складалися, головно, з чужинців.