Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

7

Плащ я повісив на Джасру, перев’язь із мечем кинув на ліжко. Почистив чоботи, умився, розшукав у гардеробі нарядну сорочку кольору слонової кістки, розшиту золотом, оздоблену тасьмою, мережками і збірками, й натягнув її та сірі штани. Почистив щіткою пурпуровий камзол, на який я колись наклав закляття, аби той, хто його носить, здавався гарнішим, дотепнішим і надійнішим, аніж насправді. Я подумав, що саме зараз воно може добре мені прислужитися.

Коли розчісувався, у двері постукали.

— Хвилинку! — гукнув я.

Закінчивши чепуритися, готовий іти, а можливо, й бігти, бо вже запізнювався, я підійшов до дверей та відчинив їх.

На порозі стояв Білл Рот, одягнений у коричневе та червоне, схожий на підстаркуватого кондотьєра[99].

— Білле! — промовив я, плескаючи його по руці, по плечу і пропускаючи до кімнати. — Радий тебе бачити. Я щойно повернувся. Вибрався з однієї халепи і збираюся вскочити у нову. Не знав, чи ти тут, чи подався кудись. Хотів зустрітися з тобою, щойно вирвуся з цієї круговерті.

Він посміхнувся і легенько штовхнув у плече.

— Мене запросили на обід, — сказав Білл, — а Гендон сказав, що ти теж там будеш. Отож я й надумав зайти по тебе й трохи побалакати дорогою, якщо там будуть ці гості з Беґми.

— Зрозуміло. То ти маєш якусь інформацію?

— Так. А ти маєш якісь новини від Люка?

— Щойно говорив з ним. Він сказав, що кладе край вендеті.

— То він уже не фігуруватиме у тому слуханні, про яке ти мене питав?

— Судячи з його слів, навряд чи.

— Шкода. Я тут, знаєш, трохи пошукав і знайшов деякі прецеденти у справах про вендету; наприклад, твій дядько Озрік, який пішов війною на всю королівську родину Карми через смерть одного зі своїх родаків з материнського боку. Оберон тоді був у дуже приязних стосунках з Кармою, а Озрік прибрав трьох із королівського дому. Попри це, на слуханні Оберон його виправдав, базуючись у своєму рішенні на попередніх справах, і він навіть пішов ще далі, задекретувавши загальне правило, згідно з яким...

— ...а ще Оберон заслав його на передову, обравши найнебезпечнішу ділянку фронту, й Озрік звідти уже не повернувся, — перервав я його.

— Це я упустив, — зізнався Білл. — Але в суді все закінчилося добре для нього.

— Треба буде розповісти про цей випадок Люкові, — сказав я.

— Про яку його частину?

— Про обидві.

— Але це не головне, що я хотів з тобою обговорити, — промовив Білл далі. — Щось відбувається на військовому рівні.

— Про що це ти?

— Краще тобі самому на це подивитися. Витратиш хвилину, не більше.

— Гаразд. Ходімо, — я пішов через зал слідом за Біллом.

Він попрямував до службових сходів, а біля їхнього підніжжя повернув ліворуч. Ми пройшли повз кухню, тоді ще одним коридором, що вів до задньої частини палацу. Тут я розчув якесь деренчання у себе над головою. Поглянув на Білла, а той кивнув.

— Оце я й почув, — пояснив він, — коли проходив тут раніше. Трохи роздивившись навколо, побачив дивні речі.

Я кивнув на знак того, що поділяю його відчуття. А надто, коли зрозумів, що шум долинає з головної зброярні. Там кипіла робота, а посеред метушні стояв Бенедикт, розглядаючи ніготь великого пальця крізь дуло гвинтівки. Він підвів голову, і наші погляди зустрілися. Навколо з дюжину вояків ганяли туди й сюди, тягли кудись зброю, чистили її, розставляли.

— Гадав, ти у Кашфі, — сказав я.

— Був, — відказав Бенедикт.

Я почекав продовження фрази, але він замовк. Бенедикт ніколи не вирізнявся балакучістю.

— Схоже, ти чекаєш на якусь бучу неподалік, — зауважив я, бо знав, що порох тут неможливо використати, а спеціальні боєприпаси, котрі ми мали, працюють лише в Амбері та деяких сусідніх королівствах.

— Завжди краще бути готовим, — сказав він.

— Ти не міг би трохи розвинути тему? — запитав я.

— Не зараз, — відповів Бенедикт. Відповідь була вдвічі довшою, ніж я очікував, та до того ж давала змогу сподіватися на роз’яснення в майбутньому.

— Можливо, нам усім треба рити шанці? — не вгавав я. — Укріплювати місто? Озброюватися? Підіймати...

— До цього не дійде, — відрізав він. — Візьмися до своїх справ.

— Але ж...

Він відвернувся. Я відчув, що розмову закінчено. А коли Бенедикт проігнорував кілька моїх наступних запитань, переконався в цьому. Я здвигнув плечима й повернувся до Білла.

— Ходімо обідати, — запропонував йому.

Коли ми знову простували коридором, Білл неголосно запитав:

— Маєш якісь ідеї, що це може означати?

— Десь поблизу Далт.

— Бенедикт був у Беґмі разом з Рендомом. Може, Далт розбійничає саме там?

— Відчуваю, що він ближче.

— Якщо Далту вдалося захопити в полон Рендома...

— Цього не може бути, — відказав я, відчуваючи, як на мене повіяло холодом від самої думки. — Рендом може козирнутися сюди будь-якої миті, якщо тільки побажає. Ні. Коли я запитав про оборону Амбера, а Бенедикт відповів: «До цього не дійде», я відчув, що він має на увазі якусь близьку загрозу, але таку, з якою, на його думку, може впоратися.