Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— І на цей час Ереґнор утримує Кашфа, тим часом Арканз каже, що чорта з два його у них заберуть.

— Так. І те ж казала й Джасра. Однак тимчасовий правитель — його звали Джастон — був військовий. Він погоджувався обговорити статус Ереґнора з Беґмою, але Джастону не пощастило, і він випав з балкона. Гадаю, хотів поповнити державну скарбницю і розглядав можливість повернути території в обмін на скасування старих невиплачених контрибуцій. Справи просувалися добре.

— І..? — запитав я.

— У тих паперах, котрі я отримав від Рендома, йдеться, що Амбер беззастережно визнає Ереґнор територією Кашфи. Арканз наполіг, щоб це увійшло до угоди. Враховуючи те, що я дізнався з архівів, Амбер зазвичай не дозволяв своїм союзникам втягувати себе в подібні делікатні ситуації. Оберон рідко шукав неприємностей. Але Рендом, схоже, поспішає, і він дозволив цьому спритникові укласти жорстку угоду.

— Рендом перебирає через край, — зауважив я, — але не звинувачую його. Він надто добре пам’ятає Бранда.

Білл кивнув і сказав:

— Я тільки найманий робітник. Мені не випадає мати власну думку.

— А що ще мені треба знати про Арканза?

— Ну, в Беґмі його звинувачують у всіх гріхах; але цей найсмертніший із усіх. Адже вони вважали, що досягли значного поступу в питанні, що було каменем спотикання для багатьох поколінь. У минулому вони й воювали за цю територію. Не сумніваюся, що саме тому вони й примчали до Амбера як оком мигнути. Май це на увазі.

Він підняв келих і зробив ковток.

Трохи згодом Віалла щось промовила до Левелли, підвелася з місця і перепросила, що залишає товариство. Мовляв, це ненадовго, бо має невідкладну справу. Левелла хотіла теж устати з-за столу, та Віалла поклала руку їй на плече, щось прошептала і вийшла з кімнати.

— Цікаво, що могло статися? — висловився Білл.

— Гадки не маю, — відказав я.

Він посміхнувся.

— А як щодо припущень?

— Мій мозок узагалі на автопілоті, — мовив я.

Найда кинула на мене довгий погляд. Я не відвів очей, а лише здвигнув плечима.

Тим часом принесли чергову страву. Не знаю, що це було. Проте виглядало воно спокусливо. Але перш ніж я встиг добрати смаку, до залу увійшла одна з фрейлін королеви. Наблизилась до мене, повідомила:

— Королева хоче бачити вас, лорде Мерлін.

Я відразу ж підвівся.

— Де її знайти?

— Проведу вас до неї.

Попросивши вибачення у сусідів за столом, я наголосив, за прикладом Віалли, що незабаром повернуся, хоч і сумнівався, що так буде направду. Пішов услід за фрейліною, ми завернули за ріг коридору й опинились у невеличкій кімнаті. А тоді фрейліна вийшла, залишивши мене наодинці з Віаллою. Та сиділа на стільці темного дерева, оббитому шкірою за допомогою металевих цвяхів, з високою прямою спинкою, дуже незручному на вигляд. Якщо Віаллі знадобилися б м’язи, вона б послала по Джерарда. Якби їй знадобилася голова, напхом напхана фактами з історії та політики, на моєму місці мала б опинитися Левелла. Отже, я припустив, що справа буде пов’язана з магією, оскільки я був місцевим світилом у цій галузі.

Та я помилявся.

— Хочу поговорити з тобою, — сказала Віалла, — про невеличку війну, яка, схоже, ось-ось розпочнеться.