Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— А як узагалі ви про них довідалися?

— Наша розвідка має добрі джерела інформації. Це типово для малих королівств.

Я кивнув.

— Не намагатимуся випитати у вас, хто ваші джерела, але ми не практикуємо розпродажів секретної інформації.

— Ви мене не зрозуміли, — сказала Найда. — Я нічого не намагаюсь у вас вивідати. Тільки хотіла збагнути, чи не зможу запропонувати вам допомогу.

— Дуже вдячний за ваші наміри, — відказав я. — Але не бачу, як ви могли б мені допомогти.

Вона посміхнулася, блиснувши бездоганними зубами.

— Не можу відповісти предметніше, оскільки не знайома з вашою ситуацією в подробицях. Але, якщо іще вирішите, що допомога вам не завадить, або якщо просто захочете з кимось поговорити, — приходьте, і ви знайдете в мені уважну слухачку.

— Матиму на увазі, — сказав я. — Побачимося на обіді.

— Сподіваюся, й пізніше також, — проказала Найда, коли я проминув її і пішов коридором.

Я запитував себе, що вона хотіла сказати цією останньою фразою. Просто натякала на побачення? Але це було б надто відверто. Чи підкреслювала, що дуже зацікавлена в інформації? Я не був упевнений у жодній з відповідей.

Простуючи коридором до своїх кімнат, я помітив попереду незвичний оптичний феномен: обома стінами та стелею тягнулася смуга яскравого білого світла, спускаючись на підлогу. Сповільнив кроки: невже, поки мене тут не було, хтось додумався запровадити в палаці нову систему освітлення?

Я переступив смугу на підлозі, й одразу ж усе навколо зникло, лишилося саме світло, яке стислося в абсолютно правильне коло, блимнуло, пірнуло вниз і вляглося мені навколо ніг так, що я опинився точнісінько у його центрі. Тієї ж миті за межами кола виникла інша реальність: складалося враження, що навколо мене купол, утворений із зеленого скла. Червонувата поверхня, на якій я стояв, у цьому тьмяному світлі видавалася шершавою та вологою. І лише коли повз мене проплила велика рибина, я збагнув, що, схоже, перебуваю під водою, а під ногами у мене кораловий риф.

— Усе це з біса гарно, — сказав я, — але хотів би дістатися своїх дверей.

— Що, уже не можна й трошки повипендрюватися? — знайомий голос лунав наразі примарно, огортаючи магічну сферу з усіх боків. — Ну, що, бог я чи ні?

— Можеш називатись, як тобі заманеться, — сказав я. — Ніхто не дискутуватиме з тобою.

— Мабуть, богом бути прикольно...

— Якщо так, то хто я такий? — поцікавився я.

— Це складне теологічне питання.

— Яке, до дідька, теологічне? Я — інженер-комп’ютерник, і ти знаєш, що це я тебе зібрав, Привиде.

Мій підводний відсік наповнився зітханням.

— Важко відриватися від свого коріння.

— А навіщо відриватися? Що не таку тому, щоб мати коріння? Всі нормальні рослини мають коріння.

— Еге ж, нагорі гарний квіт, а внизу — багнюка та сміття.

— У твоєму випадку це метал та оригінальний набір кріогенних елементів. І ще деякі деталі, але всі вони дуже чисті.

— Тоді, можливо, багнюка та сміття — це те, чого мені не вистачає.

— Ти почуваєшся нормально, Привиде?

— Я все ще намагаюся знайти себе.

— Усі крізь це проходять. Це минеться.

— Правда?

— Правда.

— Коли? Як? Чому?

— Точно цього ніхто не скаже. У всіх це відбувається по-різному. Повз мене пропливла зграйка рибок — гарненькі створіння в чорну та червону смужку.

— Я все ще не можу довести до кінця цю справу зі Всевіданням, — помовчавши хвилинку, мовив Привид.

— Ну, і добре. Кому воно здалося? — сказав я.

— ...І я все ще працюю над Усемогутністю.

— Це теж нелегка справа, — погодився з Привидом.

— Ти все розумієш, Татку...

— Намагаюсь. У тебе ще якісь конкретні проблеми?

— Окрім екзистенціальних, ти хочеш сказати?

— Ну, так.

— Ні, таких нема. Я переніс тебе сюди, аби попередити щодо такого собі типа на ім’я Мандор. Він...

— Він мій брат, — сказав я.

Запало мовчання. А тоді Привид спитав:

— То, виходить, він мій дядько, так?

— Гадаю, так.

— А як щодо жінки з ним? Вона...

— Це Фіона. Моя тітка.

— Тобто, моя двоюрідна бабуся. О боже!

— Що тебе турбує?

— Про родичів погано не говорять, хіба не так?

— Тільки не в Амбері, — сказав я. — В Амбері ми постійно так робимо.

Світлове коло блимнуло ще раз. Ми знову опинилися в коридорі.

— Оскільки тепер ми в Амбері, — проказав Привид, — хочу сказати про них погано. На твоєму місці я б їм не довіряв. Мені здається, вони трохи шизануті. А ще хамовиті та брехливі.

Я розсміявся.

— Ти стаєш справжнім амберитом.

— Справді?

— Так. Ми всі такі. Не переймайся. Але цікаво, що між вами сталося...

— Я краще сам це владнаю, якщо ти не проти.

— Як вважаєш за краще.

— Тобто мені не треба тебе попереджувати щодо них?

— Ні.

— Гаразд. Це те, що мене турбувало. Тоді, мабуть, я піду, спробую пошукати трохи багнюки та сміття...

— Зачекай.

— Так?

— Ти, здається, останнім часом дуже вправно переміщаєш речі Тінями?

— Так, здається, я вдосконалююся.