«Аристократ» із Вапнярки

Саме таке почуття охопило Сідалковського, коли він несподівано залишив Єву (звичайно, як справжній джентльмен, провів її до самого «Фактуса»). На прощання сказав:

— Єво, ви увірвалися в моє життя, як реактивний літак у небо, залишаючи в ньому яскравий слід: білий і кучерявий.

— Комплімент?

— Комплімент,— підтвердив Сідалковський.

— І такого мені ще ніхто не казав. Коли ми зустрінемося? — подаючи руку, запитала Єва.

— А я вам, Єво, не набрид? Такі жінки, як ви, віддають сьогодні ключ від свого серця, щоб завтра на ньому поміняти замок.

— У вас буде ключ до всіх моїх замків, Сідалковський,— посміхнулася Єва і щезла в тіні величезного «Фактуса».

Сідалковський поспішав до Кобилятина-Турбінного. Там, у «Фіндіпоші», на нього вже чекав Адам. Він дивився на Сідалковського очима абітурієнта, якого може врятувати тільки остання п'ятірка. Євграф глянув на нього так, як можна дивитися, коли сумління ще чисте, а совість уже починає відходити в минуле, узяв по-товариськи за плечі й почав:

— Найбільші майстри по пересадці сердець, Адаме,— це жінки. Вони роблять це майстерно, хоч і не безболісно, поміщаючи своє серце то в одну, то в іншу грудну клітку, але, як правило, в чоловічу. Ви мене зрозуміли?

Адам скрушно похитав головою.

— Скажемо простіше: ви, Адаме, не пройшли по конкурсу. Готуйтесь до наступної сесії. Тримайтесь, тільки без сліз і ридань.

Адам зайшов до кабінету Сідалковського й присів. Він сидів так тихо, що скидався на забутий пам'ятник в осінньому райскверику. Потім схлипнув і затулив обличчя руками.

— Не плачте, Адаме,— промовив Сідалковський і жестом футбольного мецената поклав свою руку на його плече.— Витріть очі і побережіть сльози до кращих часів. Єва — не член нашої профспілки. На поруки її не візьмеш. Масово можна виховувати, але будуть не ті наслідки. Повірте мені. Я зустрічав Єву зблизька. Бачив її так, як вас, Адаме. Божественне створіння. Де ви тільки його відкопали і для чого? Вона створена не для вас...

— А для кого? — Адам підвів очі. Ніс у нього вже встиг набрякнути і за кольором та формою скидався на синій баклажан.

— Для кого ж?

— Для людства, Адаме! Єва створена для людства.

— І ви з мене смієтесь, Сідалковський?

Євграф раптом спіймав себе на думці, що і він... Карло Іванович Бубон таки мав рацію. Досвід переміг молодість.

— Що ж мені робити?

— Випийте своїх улюблених «сто грамів для сміливості» і залиште Єву раніше, ніж вона залишить вас. Інакше історія може повторитись, як старий анекдот на новий лад. Але від того вам не буде смішно.

— Єва залишить мене?

— Так,— Сідалковський відчинив стіл, дістаючи дорогі сигарети.— Кохання, як і телеграма, не завжди знаходить своїх адресатів.

— Але ж трапляються випадки...

— Безперечно. Ваша телеграма, Адаме, ще не прийшла. Вона, можливо, тільки в дорозі. Вона, можливо, до вас іде, але трохи на іншому бланку.

— Скажіть, Сідалковський, вона зустрічається з тим самим «у клітинку»?