Переможець отримає все

Дощ лупив по даху, прошивав наскрізь парасольку, розбризкуючись краплями по елегантних чохлах салону машини. Вона нерішуче смикнулася. На якусь мить спинилася, а потім таки підійшла до відчиненого вікна й зазирнула всередину. Так, це була людина, яку їй завжди найменше хотілося бачити. А проте на обличчі Зоряни разом із здивуванням промайнула якась тінь полегшення, коли вона таки впізнала водія, який сидів абсолютно нерухомо й дивився вперед на дорогу, наче й зупинився зовсім не для того, щоб узяти пасажирку. Їй справді понад усе не хотілося зустрічатися з цим чоловіком, але зараз навколо панували ніч і негода. Їй ніколи не хотілося б їхати з ним у машині, тим паче наодинці, але це була околиця чужого міста за багато кілометрів від дому, де було страшно та самотньо. Їй аж ніяк не хотілося промовляти до нього бодай слова, особливо після того, як висловила все, що належало йому знати, але вже півгодини Зоряну охоплював неспокій — чим дістатися додому, де під наглядом подруги відучора був залишений Олег і чи можна буде без побоювань сісти в машину, яка все-таки рано чи пізно зупиниться поруч із нею.

У цю машину можна було сісти, принаймні, без побоювань. Чоловік, який застиг, наче скам'янів, за кермом, вирячившись уперед, принаймні не скривдить її. Що-що, а в цьому вона була впевнена. Решта зараз не мала для Зоряни значення. Тому й промайнуло разом із прикрим здивуванням у її очах одночасно якесь полегшення. Пауза тривала кілька секунд, упродовж яких Зоряна не те щоб думала, — сідати в машину чи ні, — швидше остаточно усвідомлювала, що справді бачить перед собою того, хто роками вперто й нав’язливо намагався бути поруч із нею. Несподівано вона зрозуміла, що тепер цей чоловік узагалі не подивиться в її бік — жодного разу за всю дорогу, та, напевно, й потім. Цей чоловік попри все мав свою гордість та гідність — у цьому Зоряна не сумнівалася ніколи. Замість цього на неї упритул дивитимуться очі хижака, виведеного на плечі.

Нарешті замок клацнув, і Зоряна, склавши парасольку, вскочила в салон і зачинила дверцята.

— Дякую, що став… — стираючи краплі з обличчя, тихо промовила вона.

— Добрий вечір, — відчуваючи, як стає чужим власний голос, мовив Віктор.

— Добрий вечір.

Вона поставила пакет та сумочку на коліна й поправила волосся, а складену парасольку примостила в куточку поряд із сидінням, щоб вода стікала з неї на гумовий килимок. Усе це Віктор бачив навіть не боковим зором — швидше, просто відчував. Так, як уміють дихати жаби — не лише легенями, а всією поверхнею шкіри. Гідне порівняння — адже чимось на кшталт жаби він і був для неї. Тобто повітря він умів вдихати лише грудьми, а от Зоряну… Тому й бачив усе, не дивлячись туди, куди було назавжди заборонено.