Переможець отримає все

— Тобто?

— Не люблю бути винною.

— Не перебільшуй, — заспокоїв її Віктор. — Які в нас можуть бути розрахунки? Ми ж в одній команді. На одну поп-зірку працюємо.

Дівчина тільки невесело посміхнулася.

Вони просиділи перед імпровізованим каміном кілька годин, говорячи то про одне, то про інше. Спочатку Ольга згодувала йому майже все морозиво, з якого сама вибрала тільки горіхи та чорнослив. Потім вони спекли в пічці картоплю, і Віктор продемонстрував власне мистецтво кулінара, витягши з підвалу з десяток незамерзлих яєць. Яєчня з шинкою та сиром з того самого «маркету» вийшли на славу.

— Оце тут ти і пишеш свої «хіти»? — несподівано запитала Ольга.

— Це для вас вони хіти, — посміхнувся Віктор. — Для мене просто пісні. А пишу переважно в дорозі. Знаєш, коли їдеш — багато часу для думок і такого всякого. Ось вони й складаються іноді.

— Як, ти пишеш їх без гітари в руках? — здивувалася вона.

— Переважно так.

— А хоч маєш її?

— Маю.

— А ти заспіваєш мені?

— Ні, — він похитав головою, — я б не хотів.

— Чому?

— Ну, по-перше, майже всі пісні ти чула. А по-друге, після Тараса… це вже буде якась убогість.

— Ну, ти скажеш… Навпаки, я хочу послухати їх від тебе і під гітару.

— Ні, не вийде, — похитав головою Віктор. — Ти вже пробач. Як же тобі пояснити… Я коли їх складаю… я ніби чую його голос, уявляю, як співатиме він. Розумієш? Після цього сам співати їх просто не можу. Починає вернути. Зате подумки — їду й наче його голосом співаю. Це клас. Мені, розумієш, Бог не дав. Тому не проси.

У хаті давно вже стояла спека. А його після безсонної ночі в дорозі почало хилити на сон. Вона помітила це.

— Ти б ліг і поспав, — запропонувала Ольга. — Цілу ніч їхав.

— Нічого, я звик. Скоро й так вечір. Уже майже смеркається.

— Тим паче. У тебе що, окрім цього дивану, нічого немає?

Віктор глянув на диван, швидше, тахту, в кутку, не знаючи, що й відповісти.

— Як тобі сказати… А вона тебе зовсім не влаштовує?

— Мене? Цілком. Я просто питаю. Ти на ній спиш?

— Знаєш… — Віктор підшукував слова, дивлячись у підлогу. — Мені, звичайно, незручно перед тобою, але… словом, тут є ще одна кімната…

— Та, на великому страшному замку? — запитала вона. — У якій телевізори поскладані?

— Так. Розумієш…

— Розумію, — сказала вона. — Звичайно.

— І що ж ти розумієш? — здивувався Віктор.

— Що це, як у казці про Синю Бороду — всюди ходи, де душа забажає, а туди не смій.

Вона помітила, як Віктор змінився на обличчі й відвернувся.

— Вік, я щось не те ляпнула? Пробач… — Вона злякано взяла його за руку.

— Та ні, все гаразд. Не переживай. Зараз я тебе влаштую тут, а сам піду в кімнату на замку. Не звертай уваги.

— Там же зимно! — вигукнула Ольга.

— Там також є пічка. Нагрію.

Вона помітила, що його настрій несподівано впав. Чого б то? Від згадки про кімнату…

— А… можна, я тебе щось попрошу?