Чорний лабіринт. Книга друга
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга друга». Краткое содержание книги:
Героям роману Федору Крайніченку та Андрію Гаркуші, самим життям поставленими перед моральним вибором, доводиться осягати сутність істинного патріотизму в боротьбі з мораллю націоналістичних недобитків, які продаються за іудині срібняки заокеанським яструбам.
— Слухай… А якщо ми з тобою підсунемо їм… — Він поглянув на Хорста і, помітивши, що той його не чує, замовк і прикусив губу. Блиснув своїм мефістофельським оком і, нічого не кажучи, вибіг з кабінету. За хвилину він уже дзвонив до Мюнхена. В особняку на Терезієштрассе до телефону підійшла Гізела.
— Це я, Гуго! Ти чуєш мене?
— Чую…
— Тут така справа… Той діамант, що Хорст виграв у Монте-Карло… Ти колись казала, що він у тебе?
— У мене… А що?
— Збирайся і через годину маєш бути у замку! З діамантом!
— Але я… Мене туди ніхто не запрошував…
— Я запрошую! Ти чуєш? Я!
— А Хорст?
— І він теж запрошує! Ти тільки не барись і привези діамант! Це дуже важливо, Гізі! Ти зрозуміла?!
— Так, зрозуміла…
— Приїдеш, діамант віддаси мені! Не Хорстові, а мені! І так, щоб ніхто не помітив.
— Добре… Я зроблю все, як ти просиш… А яку сукню мені одягти, вечірню? Чи, може…
— Вечірню! Вечірню… Тільки не затримуйся!
— А Хорст справді хоче мене бачити?
— Хоче, хоче!..
— А чому він сам не подзвонив мені?
— Йому погано! Перевтома! Серце! — крикнув у трубку Гуго і натиснув на важільці телефонного апарата. — Ну й гуска моя сестриця!
Управитель Клаус Кіртаг у новенькій касторовій візитці з накрохмаленою манішкою і білих, мов сніг, рукавичках стояв при вході до зали і захриплим від хвилювання голосом проголошував імена гостей, що піднімались анфіладою мармурових сходів:
— Великий герцог землі Саксонія-Веймар Ернст Август! І світло у вимитих люстрах спалахувало, ніби від здивування.
— Міністр господарства, доктор Людвіг Ерхард…
І вмиті з нагоди торжества лики предків, здавалось, висовувалися з позолочених рам, щоб краще роздивитись іменитого гостя.
— Бургомістр Великого Мюнхена доктор Штюпнагель!
І древні рицарі в начищених до блиску латах ледь помітно схилялись у поклонах. Давно не чули стіни цього замку таких гучних імен, не бачили таких сановних можновладців. Серце старого Клауса калатало в грудях. Він був щасливий. Все знову повертало на старе.
— Головний державний експерт, доктор… — старому перехопило подих, — доктор Вагнер!
Цей уже був тут не раз. Ще за життя фельдмаршала частенько гостював у замку. Тоді він був радником, мав чин оберштурмбанфюрера і допомагав Вальтеру фон Торнау таємно вести справи з заокеанськими фірмами. І доктор Шмідт теж бував тут. Як особистий перекладач фюрера він часто приїздив у Берхтесгаден і тоді обов'язково навідувався в замок Торнау. Вони були друзями ще з часів навчання в офіцерській школі. Нехай там що говорять, а старі часи мали свою принадність. Які тут бували дами, які пишні банкети влаштовував фельдмаршал для генералітету. Кожна відзнака, кожне підвищення по службі святкували тут, у цьому замку, і слава богу, що традиції не забуті. Молодий барон теж скликав гостей з нагоди не менш важливої — відкриття нової фірми! Колись сюди приїздив сам Стінес, а зараз прислав лише свого агента. Що ж, нехай придивляються. Барони Торнау завжди мали смак до комерції, це у них в крові.
Гості все прибували. Представники промислових корпорацій Руру, баварської автомобільної фірми БМВ, хімічного концерну «Фарбен індустрі» та багатьох інших відомих підприємств прислали своїх агентів, промислові журнали й газети були представлені іменитими репортерами.
— Ач, скільки понаїхало, — з веселим вогником в очах шепнув Хорстові Гуго. — Лавина! Хіба можна їх завернути назад? Ні, цю публіку треба знати. Поки не рознюхають, сидять тихо, а потім…
— Ох, як би вони не рознюхали про все інше…
— Заспокойся. Все буде о'кей… На цей раз я сам усе перевірив, піднімемо температуру, збільшимо тиск. Все згідно з кривою Лейпунського.
— І все одно це авантюра. Треба було налагодити справу, переконатись, а потім уже запрошувати…
— Ну, так… А тим часом хтось інший вискочить вперед. Ні, це не в моїх правилах… О-о!.. Гер Хільдебрандт! — Гуго заспішив назустріч своєму недавньому шефові. — Яка честь для нас!.. Дозвольте представити вам генерального директора фірми барона Торнау.
— Ми трохи знайомі, — гість глипнув на Хорста поверх масивних рогових окулярів. — Колись я мав захищати вас на процесі, але поки їхав до Мюнхена… Ха-ха-ха… Ви таки спритно пошили в дурні червоні мантії із Карлсруе… Ха-ха… Почувши, що на чолі такої фірми став розумний і здібний чоловік, я одразу вирішив, що гра варта свічок, і зібрався в дорогу… Проте, бачу, не один я такий… ха-ха… меткий!