Чорний лабіринт. Книга друга

Надвечір туман згустився. Важкі фіолетові сутінки притисли його до зеленого, поля, і здавалося, що льотчики, які наближались від всипаних вогнями аеродромних будівель, бредуть через молоко. Троє у льотних комбінезонах голосно перемовлялися між собою і час від часу реготали над жартами високого білявого шеф-пілота. Їм було байдуже, які пасажири чекають на них у літаку. В кабіну пройшли мовчки, навіть не глянувши на тих, що сиділи вздовж борту на дюралевих лавах.

У череві літака темно, проте Андрій знає: навпроти сидять Мара, Бовкун, Лис.

З трьох супутників Андрій знайомий лише з одним Лисом. Хтось не дуже влучно нарік Шпиня цим прізвиськом, йому більше б пасувало називатись Вовком. Бо вдача у цього запроданця вовча. От чого вже не сподівався, то це зустрітися з Грицьком на Фіріхштрассе, 53. Офіційно — гуртожиток Ді Пі, насправді — розвідшкола «Фіріхшуле». Сюди з рук на руки п'яний Джоні після ресторанних мандрів передав Андрія. Новачку показали кімнату й ліжко. Було вже далеко за північ, не запалюючи світла, ліг спати, а коли прокинувся, глянув — на сусідньому лежить Шпинь. Коли б не ці двоє, Бовкун і Мара, зірвався б знову з кулаками. Вчасно стримався. Та, зрештою, ще буде час поквитатися, підвести риску під усіма підлими ділами цього недобитка. Так і хочеться кинути йому у вічі: «А що, Грицю, допомогли тобі твої провідники? Скакав, скакав, як та блоха по собачій шерсті, а бач, таки на зуб псові й ти потрапив!»

З пілотської кабіни вийшов ще один «пасажир» — офіцер «Сі Ай Сі» Ромер. Широкоплечий, з бичачим карком, на м'ясистому обличчі товсті скельця прикривають маленькі злі очі. За три дні знайомства Ромер не зронив і трьох слів. Та й про що йому говорити з ними, все й так ясно. Привіз на аеродром, посадив у літак, зайшов про щось погомоніти з льотчиками, і ось уже командує на мигах, щоб одягали парашути. Повставали, пішли у хвіст літака. Один по одному підходили до Ромера, підставляли руки, відводили в бік ноги, щоб зручніше було застібати на них карабіни цупких брезентових лямок. Андрій підійшов останнім. Ромер споряджав Шпиня. Ненароком їхні погляди зустрілися, і Андрій побачив в переляканих очах Грицька таку пекучу ненависть до себе, що мимоволі подумав: «Ось перший, хто пустить мені кулю в спину».

Заговорили, засперечались між собою могутні мотори. Літак здригнувся, наче бугай, тріпонув дюралевою шкірою. Андрій згадав, що на ньому нема американських зірок, лиш на внутрішній стінці дверей намальовано розкриленого орлана-кондора, емблему ескадрильї, яка обслуговує спецрейси «Сі Ай Сі».

Андрій прикипів до ілюмінатора. Години за дві перетнуть Шумаву, проміряють із заходу на схід Чехословаччину. Добре, якби зійшов місяць, можна було б і внизу щось розгледіти, а так хоч дивись, хоч заплющ очі — темрява. Від Регенсбурга по прямій на схід Брно, а далі… Що буде далі?..