Чорний лабіринт. Книга друга
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга друга». Краткое содержание книги:
Героям роману Федору Крайніченку та Андрію Гаркуші, самим життям поставленими перед моральним вибором, доводиться осягати сутність істинного патріотизму в боротьбі з мораллю націоналістичних недобитків, які продаються за іудині срібняки заокеанським яструбам.
— Липа у нас класна, — радів Славцьо. — На Фіріхштрассе щось та вміють робити. А ти німецькою таки здорово цвенькаєш…
Фурман походив з волинських німців. 1939 року згідно з угодою між СРСР і Німеччиною повернувся додому, в рейх. В сорок першому став перекладачем у Оберлендера, який на той час був німецьким шефом батальйону «Нахтігаль». Після капітуляції опинився в Баварії, де разом з іншими фундаторами «Німецько-українського товариства» користувався прихильністю деяких впливових осіб у Мюнхені й навіть у Бонні. В той час там починав виринати на поверхню політичного життя його колишній шеф Оберлендер. Все те давало Фурману надію посісти якийсь вищий щабель в організації, аніж просто бути водієм на машині Бандери. Так воно, певне, і сталося б, якби не інтереси федеральної розвідки, яка давно й міцно тримала його в своїх руках. Фурман був її очима, і вухами. Йому щедро платили. За кілька років він зібрав кругленьку суму й сподівався на ті гроші купити згодом десь під Мюнхеном ферму і розводити свиней. Мрії, мрії… Чи судилося їм збутися?
За думками кілометри пролетіли непомітно. Не згледівся, як перед очима майнула вивіска: «Кафе «Нахтігаль». Припаркувались, зайшли до ресторації. Сіли так, щоб бачити вхідні двері й свого «хорха». Пахощі страв, густо перемішані з сигаретним димом, ударили в ніздрі.
Глобке стояв за стойкою бару, підозріло поглядаючи у бік незваних — гостей. Потім наважився, підійшов до столика.
— Радий вітати дорогих гостей, — сказав хазяїн кафе, потираючи лисину. — Чим можу прислужитися?
— Ви Йоганн Глобке? — спитав Фурман.
Хазяїн вклонився.
— Хочу запропонувати вам партію андорських вин розливу 1888 року.
— О, такий товар не для мого скромного кафе.
— Мені наказано передати, що граф Антінорі дарує геру Глобке андорське вино. Граф Антінорі…
— Як дарує? — розгубився хазяїн. — Це немало коштує, такий подарунок… Я не можу його прийняти, ні… Не ті часи, щоб розкидатись грішми, я знаю… Граф зараз теж у скрутному становищі. Ні, сеньйоре, мені треба порадитись… Ви вечеряйте, а я тим часом…
Не чекаючи згоди, Глобке зник у дверях за стойкою. Фурман вилаявся.
— Не подобається мені цей гер Гробке…
— Глобке, — поправив напарника Фурман і підсунув до себе чарку.
Тим часом гер Глобке в своїй конторці накручував телефон.
— Алло! Алло, замок?
До телефону довго ніхто не підходив. Нарешті трубка озвалася:
— Замок слухає.
— Це Глобке! Глобке… Ви чуєте мене?
— Та чую! Чого кричиш, як недорізаний? Чого тобі?
— Ой, ой, ой!.. — Глобке не наважився назвати прізвища управителя. — Тут двоє пропонують андорські вина розливу 1888 року!
— Ну, то й що?
— Так спочатку торгувалися, а потім кажуть: граф Антінорі… Чуєте, шановний, Антінорі! Дарує нам… вам… усю партію… То, може, ви візьмете?
На тому кінці дроту довго мовчали. Глобке сопів, тер картатою хустинкою лисину, чекав, що скаже управитель замку.
— Від подарунків не відмовляються, любий гер Глобке.
— Ой, ой, ой!.. Що їм сказати?
— Хай завозять… Десь через годину. Хай їдуть путівцем, коли не бажають здибатися з совітським патрулем.
— Все зрозумів, пане управителю…
— То виконуй.
— Яволь! — Глобке повісив трубку і, важко дихаючи, опустився на стілець. Він хвилювався недаремно. Вдачу нинішнього управителя замку Фогеля він знав ще з тих часів, коли обидва служили в батальйоні «Нахтігаль» і встановлювали «новий порядок» в окупованому Львові. Тоді Фогель був унтер-офіцером Лавріном Граком, а його, Глобке, величали стрільцем Іваном Глобою. Добре вони тоді погуляли у Лембергу. Липкою виявилася для них коричнева чума. Були, правда, й прикрості: осколок партизанської гранати зачепив Глобі око, а Лаврін Грак позбувся ноги. Було це навесні сорок другого, задовго до Сталінграда, коли Відень і Гльогніц здавалися глибоким тилом, недосяжним для Червоної Армії. Проте вже тоді їхній далекоглядний шеф пан Ріко Ярий купив цей замок і ресторан. Вони з Граком отримали нові документи й сіли ту. стерегти його майно, ніби прикуті ланцюгом пси.
Все передбачив пан Ріко, крім одного. Мабуть, не міг уявити, що й сюди прийдуть радянські солдати. Поки йшла війна, з усіх усюд до підвалів замку котили машини з добром. Як воно діставалось їх шефові, здогадатись було не важко, але яке їм до того діло. Фронт наближався, і, коли вже був зовсім поряд, сам Ріко з найближчими своїми слугами ночами перебирали стіни підвалу, замуровуючи звезене до замку добро. І от зараз, коли радянська контррозвідка пронюхала, хто такий Ріко Ярий, довелося шефові тікати, переховуватися десь в англійській зоні й звідти присилати гінців. По що приїхали ті двоє, що сидять зараз у залі, Глобке не знав, його ресторан використовують лише як проміжний пункт зв'язку. То вже Грак, чи то пак Фогель, утаємничений у всі тонкощі справи, а йому про все те невідомо. Та, може, й краще, що не все знає, не матиме про що розповідати, як, не доведи господи, замельдують до радянської контррозвідки.