Франческа. Володарка офіцерського жетона

Ви коли-небудь чули, як опівночі регочуть на цвинтарі розлючені демони? А зграя голодних гієн після вдалого полювання, в передчутті розкішної трапези? А чули, як регоче Моцарт, якого зіграв блискучий Том Галс у фільмі Мілоша Формана «Амадей»? Ні? Не чули? Ото послухайте. Саме такі звуки долинали з коридору.

Я трохи контейнер не впустив із несподіванки. Промайнула думка, що такий регіт не до добра, що, ох, намордуюсь я ще сьогодні з цим реготом. Але ту думку я одразу відігнав. І дарма.

— Аха-ха-ха-ха! Я не можу з тебе! Бу-га-ха-ха-ха! — реготала Франческа, ввалюючись на кухню.

— Ги-ги, Франческо, ти така кумедна, коли… — тут Трейсі побачила мене і приклала пальця до губ.

Подруги знову засміялися. Тепер уже з мене.

— Дуже смішно. Ха. Ха. Ха, — з кам’яним обличчям сказав я. — Гайда до роботи!

У відповідь пролунав ще сильніший регіт.

Та все-таки Франческа за мною пішла. У кабінеті я взяв зі стола пачку паперів.

— Дивися, що ми маємо: на тому тижні в нас двадцять одна корекція, із них вісім, звісно ж, термінові й невідкладні. Це Terra, Aq… Франческо, давай сьогодні зосередимося, розподілимо, а завтра накидаємо детальний план і… Франческо, та що з тобою?

— Дж… Джорджіо! Пробач, проба… Бха-ха-ха-ха-ха-а-а-а!

— Не розумію — я сказав щось смішне? Що це означає?!

— Нічого… Бха-ха-аха-ха-а-а-а! Про… бач! — дівчина зробила глибокий вдих, видих і подивилася на мене чорними ґудзиками очей. Щось невловимо підозріле помітив я у цих очах… Але мені ніколи було гадати, тож я продовжив:

— Я думаю спочатку зробити всі геосинхрони. І завжди будемо готувати їх заздалегідь, перед тим, як іти додому. Тоді в нас до початку нових змін будуть заготовки. Як ти на це дивишся?

— Ну… Загалом позитивно, просто треба їх розбити ще й за підгрупами, щоб мати типові розрахунки, — сказала Франческа з такою широкою білозубою усмішкою, що мені закололо в очах.

— Чудова ідея! Давай тоді пересунемо Terra на середу, а в понеділок і у вівторок поробимо геосинхрони. Добре?

— Діти, ви вже плануєте? Молодці! — з ланчу повернувся професор Рассел. — Це добра ідея — розсортувати всі кейси по типах корекції. Тільки, напевно, спочатку зробимо термінові. Як ви вважа…

— Бха-ха-ха-ха-а-а-а! А-а-а-а-а-а!..

— Франческо, що з тобою?

— Та все, аха-ха-хах, зі мною нормально! Бх-х-х-х-х-х-х! — сказала напарниця, ховаючись за монітор і затуляючи руками лице.

— Що я такого смішного сказав? — образився Рассел. — Ну що смішного?

— Нічого! — пискнула сицилійка і зареготала ще дужче.

Я підійшов до неї впритул.

— Франческо, cara mia, ну що з тобою таке?

Дівчина підняла на мене червоне від сміху обличчя, і тут я помітив, що її очі ніби трохи роз’їхалися, і дівчина стала смішно зизувата. «Стоп! — подумав я. — Я згадав ці очі!» Саме такий вигляд був у напарниці, коли вона явилася на роботу після недільної пиятики абсолютно нетвереза: «Її чорні, як терен, очі дивилися ніби на мене і водночас у різні боки, від чого сицилійка була схожа на сумну й здивовану рибину»[62].