Франческа. Володарка офіцерського жетона

Я люблю літати. Я дуже люблю літати. Свого часу, коли я працював у штаб-квартирі ООН, то літав дуже часто. Часом кілька разів на тиждень. Я не боюся висоти, тому можу весь політ залипати в ілюмінатор. Пам’ятаю, навіть із дітьми сперечався за місце біля вікна. А Франческа навпаки — з дитинства літати ненавидить. Тому що боїться висоти, це раз. А по-друге, у літак не можна було взяти улюблену іграшку — точну металеву копію пістолета Beretta 92.

Однак наказ — це наказ. Чесно, я б із розумінням відреагував, якби напарниця відмовилася летіти. Not a big deal.[53] Щоправда, така відмова позбавила б Франческу можливості записувати мене у всі підряд волонтерські групи, куди вона дуже любить вступати.

— Шоломи надіньте! — наказав полковник.

Ми наділи шоломи, що приємно пахли шампунем і чоловічим парфумом, застебнули їх і клацнули тумблерами на проводі.

— … Бо ні хріна не буде чути, всім ясно? — почули ми у навушниках Вескоттів голос.

— Ясно! — відповів я, анітрохи не розуміючи, що саме сказав командир.

У мене завжди так. Я волію погодитися, навіть якщо не чую, із чим саме. «Що, «угу»? Ти хоч чув, що я тобі сказала?» — не раз питала мене Ярка. «Нєа», — чесно відповідав я, наївно витріщаючи очі. «Тобі аби сказати!» Такий ось рефлекс — не чув, але про всяк випадок погоджуюся.

— «Два-один-два танго», доріжка два, вихід три-а!

— Вежа, доріжка два, вихід три-а, «Два-один-два таґо»! — полковник і Бенсон додали газу, і ми почали рулити. Літак вібрував так, що в мене скельця в окулярах дрижали.

— «Два-один-два танго», зліт дозволяю!

— Прийняв, «Два-один-два танго»!

Двигуни завили, і нас просто втисло в крісла. Зі столика перед Франческою впав на підлогу олівець. Дівчина заплющила очі й дрібно перехрестилась. Я сидів поруч, майже посередині між командиром і другим пілотом, і, навпаки, пильно за всім стежив.

Чесно, я не думав, що в «Геркулеса» такий короткий розбіг. Не встигли ми набрати швидкість, як трясучка різко зникла і товстий, наче джміль, літак легко відірвався від смуги.

Вежа наказала нам зайняти ешелон і вказала курс, після чого Франческа одразу перемкнулася із Бредлі на Ґротон. Так ми летіли десь півгодини. Відстань між Бредлі і Ґротоном, враховуючи розворот при зльоті і захід на посадку, — 51 миля, якщо вірити навігаційним приладам.

Я вперше летів на таку відстань над Коннектикутом (польоти на «Дельті» до лікарні з пораненою напарницею не рахуються). Мене вразило те, що зверху Нова Англія схожа на гігантську ковдру з клаптиків, по якій якась розтелепа розсипала блоки від конструктора LEGO. Це не штат Нью-Йорк із його безкраїми лісами, горами й озерами. Не пустельний Техас. Це густонаселена Нова Англія, де з повітря абсолютно не помітні кордони між населеними пунктами — усе зливається в одне велетенське місто. Де-не-де трапляються невеличкі озерця чи клаптики лісу, але й вони з усіх сторін обліплені будинками та будиночками та обплутані павутиною доріг. Уявляю собі, як раніше пілотам було важко без навігаторів!