Франческа. Володарка офіцерського жетона

Якось в одному з таких маленьких кафе у вашингтонському Чайна-тауні, відбулася розмова, яка з тими чи іншими варіаціями трапляється щоразу, коли я починаю говорити китайською. Зазвичай все починається невинно-церемоніально:

— 你好! 你身体好吗?

— 我好, 谢谢! 你呢？你怎么样？

— 啊! 我也很好![59]

З першої хвилини я завжди даю зрозуміти, що розмовляю винятково на путунхуа, офіційній мові Китаю. Якщо мій співрозмовник із півночі, то цей діалект для нього рідний. Якщо ж людина з півдня країни, то починаються проблеми. Продовжується все зазвичай так:

— 你从哪里来?

— 我是本地人![60] — далі співрозмовник впадає у ступор. Оцінивши мій підозрілий зовнішній вигляд і жахливу вимову, він, нарешті, погоджується:

— 我很高兴![61] — і вирішує дати мені спокій.

Одначе китайською тут переважно говорять новоприбулі емігранти, та й то не всі. Значна частина адаптується й переходить на англійську. Хто не може, той назавжди затискається в рамки локальних громад, позбавляючи себе розвитку.

Часто буває так, що емігранти адаптуються настільки, що навіть змінюють собі імена. Так, у нас на базі Лі Си Чен, уродженець провінції Шансі, тепер Джиммі Чен. Покоління, народжене в США, часто вже не розмовляє китайською, хоча дуже багато дітей відвідує недільні національні школи, де їх навчають мови, культури і традицій. А декого просто відправляють влітку до баби й діда в Китай.

У сержанта Маковскі, котрий, до речі, вдало сходив на побачення із Сарою МакКарті, такої можливості не було, тому він насилу вимовляє прізвище свого компатріота: «Бжезінські». Проте Маковскі знає слова «kurwa» і «dupa», чим дуже пишається. Звісно, сержант «коли-небудь» поїде в Польщу, в Лодзь, звідки походять його предки, їстиме там флячки й ґаляретку, навчить Сару МакКарті відрізняти «kiełbasa» від «kiszka», і навіть промовляти фразу «mam wszystko w dupie». Зуб даю, що майбутні Маковскі-МакКарті дбайливо передаватимуть ці слова з покоління у покоління.

І хоча ніхто тут не соромиться, що не знає мови предків або знає її недосконало, зате всі пишаються тим, звідки вони родом, і тим, що зберігають традиції. Твердження «я поляк!» не вступає в суперечність із тим, що сержант Маковскі — американець. Якось ми розмовляли з ним про національні громади, збереження традицій і, взагалі, про роль історичної Батьківщини в його житті.

«Чим я можу послужити Польщі, звідки походять мої предки? Бути хорошим американським солдатом!»

Бути. Хорошим. Американським. Солдатом.

Ось у чому розгадка того, чому в США слово «нація» (nation) і «національність» (ethnicity) — зовсім не одне й те саме. Секрет того, чому США не розпадається, подібно до Вавилону, дуже простий. Ану, спробуйте вгадати, що об’єднує мене, Франческу, шотландку Сару й поляка Маковскі, фінку Яннікку та індуса Чандру?