Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Добре, — промовив, коли Корал вийшла на простіший відрізок, вирішивши не казати їй, що наступну Запону пройти значно важче. — До речі, не думай, що ти втрачаєш глузд. Незабаром Лабіринт візьметься жартувати із твоєю свідомістю...

— Уже почав, — озвалася вона. — Що маю робити?

— Це, найімовірніше, спогади, головним чином. Хай собі спливають, а ти пильнуй маршрут.

Вона йшла далі, а я підказував їй, що робити, і так вона проминула Другу Запону. Коли долала цей відрізок, іскри майже сягали їй плечей. Я спостерігав, як вона пробиває собі шлях, арка за аркою, тоді долає карколомні криві, й круті, й розлогі, проходить повороти праворуч та ліворуч, повертає і йде у зворотному напрямку. Іноді вона рухалася стрімко, іноді сповільнювала кроки майже до зупинки. Але увесь час вона йшла та йшла вперед. Мала таке бажання і, схоже, й волю також. Я бачив, що тепер мої поради їй уже навряд чи потрібні. Розумів, що більше нічого не можу їй дати і тепер результат залежить лише від неї самої.

Тому я замовк і тільки спостерігав. Мене дратувало, що я мимоволі пригинаюся, повертаюся, докладаю зусиль, так, наче сам ішов Лабіринтом, угадуючи, що чекає на мене та реагуючи на виклики; це дратувало, але я нічого не міг удіяти.

Коли вона вийшла на Велику Криву, то, здавалося, перетворилася на живе полум’я. Просувалася Корал дуже повільно, але в цьому поступі була невблаганність. Попри те, чим це мало закінчитись, я знав, що вона вже змінилася, що Лабіринт наразі вкарбовується в неї, і його відбиток уже майже закінчений. Коли мені здалося, що вона зупинилась, я мало не закричав, але слова застигли в горлі, коли вона здригнулася всім тілом і рушила далі. Коли ж дісталася Останньої Вуалі, я витер лоба рукавом сорочки. Яким би не був фінал, дівчина довела, що не помилилась у здогадці: тільки дитя Амбера може зробити те, що вчинила вона.

Не знаю, скільки часу забрала у неї Остання Запона. Зусилля її стали позачасовими, і я теж опинився всередині цих сповільнених миттєвостей. Вона рухалася Лабіринтом, повільно, страшенно повільно, й німб, який сяяв навколо неї, освітлював увесь зал, наче ясно пломеніла блакитна свіча.

І раптом це опинилося позаду, і вона вже була на тій останній короткій арці, три останні кроки якою могли виявитися найважчим випробуванням на усьому маршруті. Коли до виходу залишається майже нічого, раптом стикаєшся з якимсь психологічним поверхневим натягом, що до того ж іще поєднується з фізичною інерцією.

І знову я подумав, що вона зупинилась, але так тільки здалося. Це було наче дивитися на когось, хто виконує вправи тай-чи — ось що нагадувала болісна повільність її останніх трьох кроків. Але Корал їх зробила і рушила далі. Якщо останній крок її не вб’є, то вона вийде звідти вільною, щасливою, впевненою у собі. Тоді ми зможемо поговорити...

Остання мить тривала й тривала. Нарешті я побачив, як дівчина зробила ще крок, ступнувши ногою за межі ліній. Інша нога... І ось Корал уже стояла в центрі, намагаючись відновити дихання.

— Вітаю! — гукнув я.

Вона кволо помахала мені правицею, а ліву підняла й прикрила собі очі. Так стояла хвилину, не менше, і той, хто проходив Лабіринтом, розумів, що вона відчувала. Тож я більше не смикав її, даючи час оговтатися, не порушуючи тишу, в якій вона могла наодинці зі собою насолодитися власним тріумфом.

Тепер Лабіринт палав, здавалось, яскравіше, ніж будь-коли, як це зазвичай буває, коли хтось щойно пройде крізь нього. Через це підземелля набуло казкового вигляду — блакитне сяйво й тіні, а невеличкий ставок у дальньому кутку, де в нерухомій воді плавали сліпі риби, перетворився на дзеркало. Я намагався подумки прорахувати, які могли бути наслідки з того, що сталося, для Корал, для Амбера... Раптом дівчина випросталася.

— Я житиму далі, — виголосила вона.

— Добре, — відповів я. — Тепер у тебе — широкий вибір.

— Що маєш на увазі? — запитала вона.

— Тепер можеш наказати Лабіринтові перенести тебе, куди завгодно, — пояснив я. — Тобто можеш просто вийти з нього чи уникнути довгого тупцювання сходами і просто звідси перенестися до своїх покоїв. Хоча мені й приємно бути у твоєму товаристві, я б рекомендував останній варіант, бо ти, гадаю, неабияк утомилась. А так устигаєш відмокнути у приємній теплій ванні й, не поспішаючи, переодягтися до обіду. Зустрінемося в їдальні. Домовилися?

Я помітив, що вона усміхалася, коли хитнула головою.

— Не збираюся змарнувати таку можливість, — відповіла.

— Послухай, я розумію, що ти відчуваєш. Але, на мою думку, тобі варто опанувати себе. Вирушити зараз до якогось химерного місця — значить, наражатися на небезпеку, а повернутися буде не так просто, оскільки ти ще не маєш навичок мандрувати Тінями.

— Там уся справа у бажанні та вмінні чекати на певні речі, хіба ні? — сказала вона. — Треба наче накладати образи на те, що оточує тебе під час мандрівки, так?

— Усе не настільки просто, — заперечив я. — Потрібно навчитися виокремлювати певні відправні точки. Зазвичай під час першої мандрівки поруч із новачком перебуває якась досвідчена особа.

— Гаразд, я зрозуміла головну ідею.

— Але цього замало, — я не погодився. — Ідея — то, звичайно, добре, проте є ще така річ, як зворотний зв’язок. Коли він починає працювати, у тебе виникає особливе відчуття. Такого неможливо навчитися. Це треба відчути, а поки ти ще не маєш відповідного досвіду, тобі необхідний поряд хтось, хто тебе скеровуватиме.