Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство
- Автор: Коллектив авторов, Толочко Пётр Петрович
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Год: Наукова думка
- ISBN: 966000103
- Жанр: История
Электронная книга - «Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство». Краткое содержание книги:
Для істориків, археологів, антропологів, усіх, хто цікавиться історією нашої землі.
Оскільки азово-дніпровське населення використовувало для поховання традиційні місця, то при створенні подібних усипальниць руйнувалися сліди поховань другої половини V тис. до н. е. Їхні кістки, разом з інвентарем, складали у купи на поверхні могильників.
Лише у небагатьох похованих одяг був прикрашений поодинокими кам’яними, кістяними та перламутровими намистинами, зубами оленя, риби або підвісками з ікол кабана. У Лисогірському могильнику знайдено також підвіски з морської мушлі та браслет із черепашки спонделіуса. Останній є імпортом, мабуть, з арсенала культури Варна, де такі браслети були найбільше розповсюджені. У Микільському могильнику виявлено мідні та золоті намистини, які разом з однією з посудин були трипільським імпортом. Поруч із померлим іноді складали крем’яні вироби, у тому числі двобічно оброблені наконечники, а також кам’яні сокири. Відома й розбита нефритова булава грушоподібної форми.
У поховальному обряді азово-дніпровського населення важливу роль відігравав вогонь: на поверхні могильників та безпосередньо в могильних ямах розпалювалися вогнища, здійснювалися поховання по обряду трупоспалення.
На периферії азово-дніпровської культури в басейнах Самари та Орелі, а також у Черкаському Подніпров’ї населення мало подібний поховальний обряд, який у другій половині V — на початку IV тис. до н. е. (Дереївський та Йосипівський могильники) відрізнявся лише рядом деталей: пізнішою появою традиції фарбування похованих вохрою, рідкістю поховань з інвентарем. Бідним був і набір інвентарю. У першій половині IV тис. до н. е. частина азово-дніпровського населення Самари та Орелі, як і мешканці Надпоріжжя, стала здійснювати поховання у великих ямах (Йосипівський могильник). Друга частина, що залишила більшість поховань Госпітального горба, зберегла традиції раннього періоду, поховання мерців у індивідуальних ямах.
Особливою рисою поховального обряду азово-дніпровської периферії було використання площі могильника разом (або почергово) з києво-донецьким населенням. Це говорить про найщільніші контакти та, мабуть, існування змішаних, у культурному плані, общин. Останнє підтверджується і взаємовпливом гончарних традицій цих груп населення, аж до спільної технології виготовлення кераміки.
Своєрідний поховальний обряд існував у досить консервативної групи азово-дніпровського населення, що мешкала на півдні степового Подніпров’я та залишила Калулівський могильник. Це населення зберегло найраніші риси поховального обряду маріупольської області. У Капулівці зафіксовано зруйнування нефарбованих кістяків нефарбованими, тоді як у азово-дніпровського населення традиція руйнування попередніх поховань у могильниках з’являється одночасно з використанням вохри, яке не розповсюдилося у цьому могильнику. Поховальний інвентар Капулівки відрізняється бідністю навіть порівняно з небагатим азово-дніпровським інвентарем. Так, із декількох десятків поховань лише у двох померлих були черепашки, ще у двох — зуби оленя, а в одного — кам’яні намистини.
Про довгочасне існування цього консервативного азово-дніпровського варіанта свідчать два поховання в могильнику з посудинами, виготовленими як переспів кухонної кераміки раннього трипілля.
Сьогодні досить повно вивчено поховальний обряд києво-черкаського населення Черкащини та Надпорожжя. Він відомий по восьми некрополях у степовому Подніпров’ї (Вільнянський, Василівський 2, Мар’ївський та інші), а також по двох могильниках, розташованих у сучасному прикордонні степу та лісостепу: Дереївському та Госпітальному горбі. Києво-черкаське населення створювало невеликі ґрунтові могильники з близько 30 поховань і розташовувало їх групами по два-три некрополі на відстані декількох сот метрів один від одного. Поховання здійснювали в індивідуальних ямах, розміщуючи їх у вигляді ряду, що тягнеться із заходу на схід. Померлих укладали випростано на спині, орієнтуючись головою на північ або у південному напрямку. Руки у більшості похованих розташовувалися вздовж тіла, інколи померлих зв’язували або пеленали.