Вибрані твори в двох томах. Том 1
- Автор: Сюсюра Володимир
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том 1». Краткое содержание книги:
Іде зима, та за снігами, що, як на скронях сивина, шумить лазурними крилами й нам усміхається весна.
27.XI. 1959
Не стелись, тумане, не шуміть, тополі, не печальте очі ви, берізки голі!
Вийду я у поле, там, де синь навколо, де чогось шукає перекотиполе;
де когось шукає, то біжить, то стане...
Не шуміть, тополі, не стелись, тумане! Вечір чорнобривий, сині небокраї, я у полі стану, про весну згадаю, про весну, про літо, як зітхало жито, як тремтіли в небі птиць дзвінкі привіти, як торкавсь губами я її волосся і сердець двох пісню слухало колосся. Хай давно зозуля в листі одкувала.
Серце знов чекає, щоб весна настала, щоб настало літо, щоб зітхало жито... Серце, моє серце, де тебе подіти?
27.ХІ. 1959
* * *
З дерев опадає убрання, і вітер у сурму гука.
Покірна краса умирання, чому ти мені так близька?
І осінь, і дим над рікою...
О земле, подібна пісням, чому я всім серцем з тобою, немов умираю я сам!
Неначе зорі погасання, коли у сльозах небеса, покірна краса умирання, осіння прощальна краса.
8.Х. 1962
* * *
У синім безгомінні задуми скрізь печать. Мелодії осінні в душі моїй звучать.
А листя веремія несе свою печаль.
На чорному коні я в блакитну лину даль.
Кінь жовті трави хрума, а путь, немов змія.
Цей кінь — моя задума, цей кінь — журба моя.
11.Х. 1962
* * *
Тихий сад піснями не цвіте, й там, де вітер не цілує рожу, сонце гріє листя золоте і ніяк зігріть його не може.
Наче тут клинки блищали злі, і життя хилилось під клинками, і упало військо, й по землі розляглося жовтими тілами.
Рать зелену ворог переміг, порятунку вже листкам немає. Бродить вітер між тілами їх, до землі з журбою припадає.
Потім плаче і мете, мете.
Душу я плачем його тривожу. Сонце гріє листя золоте і ніяк зігріть його не може.
13.Х. 1962
* * *
В далях хитається й тоне сон цей.
Золотом повнить балкони сонце.
Листя не гладить зелене вітер.
Дивиться пісня на мене з літер.
Хоч і не в літа теплі віти,
радісно так на землі жити!
13.Х. 1962
* * *
Між гілок віття неба просинь, я бачу мов її саму...
Чого, чого ти плачеш, осінь? Кому жалієшся, кому?
Кому цих сліз холодні плями?
Чи ти жалієшся на те, що налетить зима й снігами твої узори замете?
І килими твої розкішні накриє сивеє рядно.
Так лий же сльози, лий невтішні і стукай пальцем у вікно.
Вже чути хуги зловороже виття... Його боїшся ти.
Ніщо, ніщо тобі не зможе на цій землі допомогти.
[Осінь, 1962]
* * *
У сквері дітей голосочки хвилюють так світло мене. Листочки, жовтенькі листочки, куди це вас вітер жене?
Вам осінь похмура — не свято, мчите ви подалі од трав.
Нащо вас пустун цей крилатий од рідних гілок одірвав?
У сквері дітей голосочки...
А небо холодне й ясне.
Куди ж ви, жовтенькі листочки? Не слухає вітер, жене.
З.Х. 1962
* * *
У небі так ясно і чисто, і тіні дерев, як живі.
Розкидала осінь намисто, мов краплі багряні крові.
їх топчуть вітри голосисті, ті краплі, засохлі, сумні. Заплутало сонце в намисті холодні свої промені.
Я в даль голубу, непреложну сивин моїх муку несу, і п’є моє серце тривожне осінніх мелодій красу.
13.Х. 1962
* * *
Точать води камінь там, де трав печаль. Юності гудками одридала даль.
Граю я на лірі, дзвони струн п’ючи. Одлетіли в вирій журавлів ключі.
Вкрили дні обличчя зморшками мені.
Піснею я кличу молодості дні.
[Осінь, 1962]
* * *
Зі мною знов любов моя з рум’янцем на щоці. Багряний лист тримаю я, мов квітку, у руці.
Я наче знесений до зір, де все кругом сія, як синій, синій, синій зір... Це — ти, любов моя!
О, скільки щастя і тепла несе твій рідний крок!
Як серце ти моє, взяла багряний цей листок...
14.Х. 1962
* * *
Дивлюсь на оголені віти, їм довго чекати весни. Одплакали росами квіти, зів’яли й засохли вони.
Неначе журбу я їх чую, що піснею лине в душі, їх вітер прозоро цілує і плаче за ними в тиші.
Хотіли б вони ще пожити, але не діждались весни. Одплакали росами квіти, зів’яли й засохли вони. [Осінь, 1962]
Холодний цвіт, холодний і пухкий, все шле і шле на землю хмуре небо. Дніпро задумався. Він панцир крижаний під плач вітрів ще не надів на себе.
Вже деревам не мріяти в теплі, не пломеніти пляжу в дні розмаю.
І в берег б’ються хвилі, темні й злі, і холод їх я серцем відчуваю.
Повз мене в даль, неначе тіні в сні, машини мчать, не знаючи спокою, й залізний міст у грізній вишині хитається між небом і водою.