Вибрані твори в двох томах. Том 1

Може, вмру я, — не знаю... Ой, піду я до гаю помолитись берізкам, цілувати дуби і просити за неї сині віти в інеї, щоб те личко яснеє та не знало журби.

Ой, піду я до саду, утоплю я досаду болю, сповнену яду, в синім дзвоні криниць, й зазирнуть під повіки зорі ті огнеликі, в сяйві їхньому з криком я впаду горілиць

і благати їх буду, розтинаючи груди, крізь гудків перегуди їх, і все, і усе, що Вкраїною зветься, повернуть мені серце, бо з собою у герці вже гублю я лице.

І здається: не я то, а лиш мука проклята,

о заводе, мій тату, поможи ти мені.

Поверни мені очі, що не можу й не хочу жить без них... Я — мов клоччя в ці хвилини страшні.

[Кінець 1949 — початок 1950

* * *

О, скільки раз моє ти серце дерла, щоб не могло воно співати знов, та кров свою збираючи, як перла, воно в любові оживало знов.

І спів його звучав іще дзвінкіше в серцях людей про сонячне життя, і що воно тобою тільки й дише, і лиш тобі одній його биття.

Ні, не мені оці очі, руки й губи, твоя хода й душі твоєї май!

І, може, ти тому мене не любиш, що я в тобі любив свій рідний край. [Кінець 1949 — початок 1950

* * *

Як я можу розбить свою мрію, коли мрія — не камінь, не скло, коли в ній всі пориви й надії, все, чим серце моє розцвіло...

Ти пісень моїх зоряний світе, бо без тебе й мене б не було, як же можна тебе розлюбити, коли серце — не камінь, не скло.

17.XI1.1949

* * *

Я знаю: ти чорна. Не треба і думать, що ти є весна.

Чого ж мене тягне до тебе, отруто моя навісна?

Любити тебе я не хочу...

Ти — привид, омана, ти — дим... Чого ж твої синії очі сіяють у серці моїм?..

За вікнами піють сирени про щастя у ріднім краю...

Чого ж ти приходиш до мене і душу терзаєш мою?

7.XII. 1949

Я — квітка осіння... Дощі мене мочать, рве вітер мої пелюстки...

І сонце на мене світити не хоче, тумани пливуть од ріки.

Була я колись і пахуча, й хороша...

Та все це, як сік у маю.

І ранками сипле холодна пороша на бідну голівку мою...

Пороша розтане, як сонце прогляне із хмар, як надія, на мить і зникне... і знов напливають тумани, і знову дощить, і дощить...

Без тебе я в’яну, згубив я свій спокій, але все надіюсь і жду, мов квітка осіння по бурі жорстокій в потоптанім щастям саду.

[Кінець 1949 — початок 1950

* * *

Доволі сліз! Є горю грані й межі.

Хай не мені світили очі ці,

бо я поет, собі я не належу,

як кожний з нас. Ми — радості творці.

Забуду я і горе, і образи, чужий богатирям життя одчай.

Я з сліз своїх створю тобі алмази дзвінких пісень, коханий, рідний край!

5.11.1950

КЛЕНОВИЙ ЛИСТОК

Вже осінь. Холодно надворі, і неба сльози на вікні — твоїх очей печальні зорі туманно снилися мені.

Яке сказав тобі я слово?

Сіяла даль зорі крилом...

В твоїй руці листок кленовий жовтів, як осінь за вікном.

Дивився я на милі брови, на зморшки рідного чола...

0, скільки ти з листком кленовим поету щастя принесла!

1.x. 1964

* * *

Знову вітер, знову зорі. Крила вечора прозорі потопають в чорнім морі, морі ночі, що пливе, з кажанів і тіней грою, з срібним сяйвом над рікою й ароматами левкоїв заливає все живе.

Я на лаві, одинокий, жду та жду на тихі кроки. Скрізь такий прозорий спокій... Я на лаві, край села. В небі квіти малинові, я чекаю, в шумі крові забринять слова чудові: “Мій коханий, я прийшла”.

Та не чути слів жаданих, на лугах пливуть тумани, і душа з кохання тане... Кроків радісних не чуть.

Ой ви, мрії, ви наївні, заспівали треті півні, в небі хмари переливні в сяйві місячнім пливуть,

мов журба моя гаряча. У калині вітер плаче, співчуває він неначе, що вона усе не йде.

А недавно тут, на лаві, слухав я слова ласкаві, цілував уста криваві і лице, в сльозах, бліде.

Тільки що це! Світе милий! Мов хода зашелестіла, ближче й ближче плаття біле... Засіяла ночі мла...

Ой ви, губи малинові!.. Я чекаю в шумі крові, і пливуть слова чудові: “Мій коханий, я прийшла”.

Ні, це — сон. Її немає. Я проснувсь. Уже світає... Поле тягнеться безкрає, мов журби моєї дим...

Череда виходить в поле, і пастух високочолий усміхається, о доле! Що таке сьогодні з ним?

“Чом смієшся ти, юначе?” — “Я твою кохану бачив”. В серці чорний ворон кряче. “Бачив я її з другим”.

1 пішов. Думки, як зграї... Я один. Її немає.

Поле тягнеться безкрає, як журби моєї дим...

1962

Давно немає літа з нами, що мов одснилося у снах, і під осінніми дощами зів’яли айстри у садах.

Холонуть і смутніють далі,

і, де шепталася трава, вітри за літом у печалі цілують голі дерева.