Вибрані твори в двох томах. Том 1

щоб лиш пили ці очі, сині й милі, чужих очей сіяння золоте...

А я умру. 1 на моїй могилі кохання квітка сумно розцвіте,

така барвиста, в росянім інеї, така багряна, ніжна й молода.

1 соловей, ридаючи над нею, тобі про мене, може, нагада.

19.XI. 1949

Як же мені дихати, як мені ходити, як мені дивитись, розмовляти як?..

Бо без тебе думи, наче голі віти, як під гострим вітром облетілий мак.

Як мені співати, як життя любити серцем, що належить лиш тобі одній? Бродить полем осінь, покосили жито, весело всім жити в стороні моїй...

А мені так сумно й страшно так без тебе, хоч весна у душах, а в моїй — зима.

Я дивлюсь на небо — і чорніє небо, я дивлюсь на сонце — а його нема.

29.ХІ. 1949

От і день, але од ночі не різниться він нічим.

За вікном уже гуркоче,

і туман пливе, як дим.

Я один, її немає,

і усе здається сном...

Не туман то за вікном, — то душа моя ридає.

Мов розкраяли мечі моє серце в бурі бою...

Бо голівки золотої вже немає на плечі.

Десь соловей любов безкраю співа троянді без кінця, а колючки її терзають все дужче серденько співця.

На пелюстки холодні ллється кров із грудей, що біль пропік...

А він співа, аж поки серце в нім не зупиниться навік.

Як море зоряне в блакиті, моя незгасная любов.

За серце, зрадою розбите, я оспівать тебе прийшов.

Хай в нього кров все дужче ллється, та, болю стримуючи крик, співаю я, аж поки серце в мені не спиниться навік.

13.11.1950

* * *

0 дай мені сили, моя Україно, творити для тебе і жить!

Зроби так, щоб серце моє солов’їне забуло очей тих блакить.

Щоб більше не знав я ні мук, ні тривоги за щастя твоє у бою.

А синії очі так сумно і строго все дивляться в душу мою.

Немов щось сказати мені вони хочуть про бідне, розбите життя...

1 сині такі, як у янгола, очі туманить сльоза каяття.

Але я не можу про зради забути...

І в дзвоні хвилин, як століть,

про те, що нам щастя уже не вернути,

за вікнами вітер шумить.

20.11.1950

Хто в серце шле солодкий щастя струм,

і образ чий, як сонце із тумана, встає в мені над бурним морем дум?.. Моя кохана.

І вдень, і в ніч кому дзвінкі пісні складаю я, немов зорі рум’яній, що розпустила коси вдалині?..

Моїй коханій.

Кого я буду вічно пам’ятать

і в смертну мить любить не перестану, йдучи у тьму за невідому гать?..

Мою кохану.

І хто в душі моїй, як дивний сад, у біднім серці, як незгойна рана?

Хто із пустель повернеться назад?..

Моя кохана.

[Кінець 1949 — початок1950

НЕБО ПЛАЧЕ...

Небо плаче... О ні!.. То душа, то душа за тобою ридає...

Серце б’ється, немов поспіша та до тебе, загублений раю!..

О куди ти?.. Постій, не іди!..

Що ж ти, що ж ти, о що наробила?! Осипаються щастя сади, що зі мною та ти насадила.

Горя ґрати... Між нами вони...

Я дивлюся з журбою на тебе, що подібна була до весни...

0 не плач, моє серце, не треба!

Але серце не слуха, рида, ронить в душу кривавії сльози... Гасне день, жовтий лист опада,