Пастка на дурнів

— Даруйте, будь ласка, — скрушно промовив капелан. — Мені й справді дуже прикро, і я сам не знаю, що говорю. Ваша розповідь приголомшила мене. Я вам щиро вдячний.

— Отже, ви дозволяєте мені розсилати листи співчуття? — негайно запитав капрал Безбог. — Можна приступати?

З подиву в капелана одвисла щелепа.

— Ні-ні,— простогнав він. — Тільки не зараз.

Капрал Безбог вибухнув гнівом.

— Я ваш найближчий друг, а ви цього навіть не помічаєте, — войовничо проголосив він і вийшов з намету. За мить повернувся знову. — Я стою за вас горою, а вам усе байдуже. Та ви хоч розумієте, що то за халепа, в яку ви тепер ускочили? Адже цей сіайдист помчав до шпиталю, щоб написати про вас новий донос у зв’язку з помідором.

— Про що ви говорите? — заблимав очима капелан.

— А про той самий помідорчик-сливку, який ви ховали в руці, коли тут з’явилися. Та он же він! Ви його й досі ховаєте!

Капелан розтулив пальці і з подивом побачив у себе на долоні помідор, якого одержав у кабінеті полковника Пескарта. Він квапливо поклав його на столик.

— Мені його дав полковник Пескарт, — пояснив він, з жахом усвідомлюючи, як сміховинно звучить таке пояснення. — Він вимагав, щоб я його взяв.

— Ну, мені ви могли б і не брехати, — відказав капрал Безбог. — Мені, власне, байдуже — вкрали ви його чи ні.

— Вкрав? — вигукнув ошелешений капелан. — Чого б це я мав красти помідори?

— Ми теж сушили над цим голову, — сказав капрал Безбог. — А потім сіайдист здогадався, що туди можна буде сховати секретні документи.

Капелан так і осів під тягарем цього неймовірного звинувачення.

— Та не ховав я туди жодних документів! — безтямно пробелькотів він. — Взагалі я навіть брати його не хотів. Ось нате, подивіться. Візьміть і переконайтеся самі.

— На біса мені ваш помідор?

— Візьміть, будь ласка, — попросив ледь чутно капелан. — Допоможіть мені його позбутися.

— На біса мені ваш помідор?! — знову відрубав капрал Безбог і з неприступно-насупленою пикою вийшов з намету, ледве стримуючи щасливий усміх, — він-бо так спритно здобув собі вельми могутнього союзника в особі сіайдиста, а до того ж зумів накинути капеланові враження, ніби той справді не на жарт його образив.

— Бідолаха Безбог, — зітхнув капелан, картаючи себе за те, що його прислужник-денщик почувається так зле. Він сидів мовчазний, спустошений, охоплений тяжкою меланхолією і чекав, коли знову зайде капрал Безбог, але коли перебільшено гучні, рішучі кроки капрала Безбога поступово стихли вдалині, капелан засмутився ще більше. Нічого вже не хотілось робити. Він вирішив не йти до їдальні і підкріпився плиточкою шоколаду й бісквітом, що зберігалися в нього в армійській скриньці, запивши цей скромний обід кількома ковтками теплуватої води з похідної фляги. Йому здавалося, що навколо клубочиться густий туман згубних несподіванок — і жодного просвітку попереду. Страшно уявити, що подумає полковник Пескарт, коли дізнається про підозру, ніби він і є Вашінгтон Ірвінг. Страшно уявити, що вже подумав полковник після тієї заведеної капеланом розмови про шістдесят бойових вильотів. Світ потопає в нещастях, міркував капелан, усе нижче й нижче опускаючи голову, обважнілу від скрушних думок, а він нічим, геть нічим не може пособити нікому, а найменше — самому собі.