Крига. Частини ІII–ІV

Він кликав також Бенедикта Ґерославського — на переміну з Філіпом Ґерославським. Їм він, у свою чергу, оповідав про якийсь Чорний Лабіринт під небом Чорних Сяйв, на полі чорної криги. Світло, харчав він, тут не керується законами світла, й око бачить речі, яких не бачить, тобто Істину, в матерії уміщену. Істина, харчав він, має форму досконалої кулі, і її можна торкнутися. Лабіринт на рівнині знищення існує для того, щоб вигубити тих, хто не бачать Істини. Шестеро пішли, жоден не повернувся. Люті, харчав він, люті плили, мов ріка. Сонце сходило чорне, мов вугілля, і ми ховалися під залізом від живих світіней. Крижані скульптури розповідали нам історію світу: хто побачив себе, провалювався під землю. Ми не мусили їсти, й не мусили пити, й не мусили дихати: не далося померти. Мамути, харчав він, мамути, мамути, мамути вказують шлях.

На світанку трапився перелом. Він трохи заснув. Панове толстовці вклали йому до рук Євангелію. Коли він прокинувся, нажаханий, то приклав собі книгу до уст, але геть не з благочестивим наміром поцілувати її, лише прикрився нею, мов дитина, глипаючи з-за обкладинки налитим кров’ю оком. Смерть була вже близько, — Ачухов міг видобути зі себе тільки хлоп’ячий шепіт. Хто? Хто? Що? Чого хоче? Де? Що? Що? Розгарячілий, він розчинявся у питаннях, щоразу простіших, коротших, дедалі більше розпливчастих, безглуздих, мов хімічна сполука, яка розкладається на першоелементи. Що? Що? Що? Він розкóпав простирадла й ковдри, голою ногою, позначеною чорними жилами тьмідини, забарвленою численними обмороженнями і Бог знає якими іще хворобами, ритмічно товк в обніжок ліжка, ліжко трусилося і підскакувало. Сєрґєй Андрєєвіч від великого афекту вже не міг заспокоїти дихання; з останніми словами він вихаркував із легенів рештки повітря й крови. Не чуєте? Не чуєте, як труситься земля? Мамути, мамути прийшли за мною! Про-про-провалююся. Провалився.

Панове перехрестили його, закрили йому повіки. Хазяйка доклала до печі. Підвелося. Філімон Романович Зєйцов, п’яний, як свиня, стояв навколішки біля ліжка й голосно хлипав, притиснувши щоку до руки покійного. Підійшлося, поглянулося востаннє на Сєрґєя Ачуховa. Не впізналося б його, настільки змінилися риси його обличчя, коли душа покинула тіло. Сперлося на високу раму ліжка, коли запаморочилося у голові. Відчувалося, обов’язково муситься сказати щось піднесене, промовити вагомі слова, а водночас малося ту певність, не затуманену алкоголем, що висловиться тут неминуче якісь блазенські дурниці, котрих потім соромитиметься місяцями й роками, а може, й усе життя. Хитаючись, немов одурманений цією смертю й цим смородом, — чи можна втягнути смерть у легені, немов опійні випари? — Відкрилося рота й…