Крига. Частини ІII–ІV

Очунялося на мить, але одразу ж голова знову упала на груди. Чи Собор огрівають? Тьмітлиста пара поволі спливає з уст, наче кров із жил. Танцюючі світіні висвітлюють чергові фрески на стіні навпроти. Кишки грають марш, тіло бунтує. Може, то горілка й потім нездорова кава, на майже порожній шлунок спожита, може, сморід смерти, запалий глибоко в легені, а може, алергія самої Істини на Оману, Омани на Істину, — пригадалося тваринну відразу Ґорубського до Козєльцова й Козєльцова до Ґорубського — не слід було, не слід було заходити до церкви! Нахиляється упоперек і блюється на підлогу Собору. Світіні зупиняються на іконах, святі споглядають із подивом, і дивиться приголомшений диякон, який зупинився на півдорозі. Осунувшись на коліна, обтирається рота шарфом; тремтячою рукою мимохіть натягується на очі мороскляні окуляри. Чорнота й білість, золото й срібло, тінь і світло переплітаються навзаєм, образи святих раптом западають у глибокі контрасти в колодязі перспективи, а диякон розпливається в іконічну фіґуру, його очі стають величезними, розтягуються чорні брови, тоншає ніс, обличчя видовжується і набрякає світло-жовтою барвою, риза на кожусі блищить пухзолотом. Усміхається йому винувато, а Сором, надійний друг, зігріває уже нутрощі, груди й щоки. В Літі можна було сховатися за веселковою невизначеністю і навіть забути про самé питання, але в Кризі — в Кризі добре відомо, який Бог дивиться на людину згори. Немає віруючих — є лише ті, хто знають Істину, й ті, хто її ще не пізнали. Диякон підходить, нахиляється, подає променисту руку із неприродно довгими тонкими пальцями. Відштовхується її легенько й, хитаючись попід стіною, виходиться з церкви на вулицю. Хто в Кризі відходить від істинної віри, той чинить це з явного уподобання до Брехні: заблудлих немає. Хто чинить зло, той відкрито виступає проти Бога. А хто в Кризі умирає, той умирає воістину.