Крига. Частини ІII–ІV
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-151-3
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини ІII–ІV». Краткое содержание книги:
Сьогодні, перед смертю, він був при ясному розумі й іще притомно дивився. У нього бували, утім, тривалі періоди, дні й навіть тижні, коли годі було відрізнити його маячню від змістовної мови. Спершу Зєйцов сам записував усе; згодом він оминав питання сумнівного змісту; врешті узагалі перестав нотувати. Косячись на ліжко, освітлене мороскляним блиском, він шепотів тепер про найшаленішу маячню Сєрґєя Андрєєвіча Ачуховa.
Начебто, коли за вікном тьмітилося Чёрное Сияние, явився йому в небі над містом чорний янгол — крила з пір’я крукового, вугільно-чорні шати, волосся циганське, лицо, набрякле тьмідиною, — з оніксовим мечем у руках, у потужному потьміті, й оголосив, що Іркутськ буде знищено. Гнів Господній, рік янгол, спадає на міста, на гріху засновані, які гріхом приростають і гріхові поклоняються, — а немає більшої провини в очах Єдиного, ніж замах людини супроти Творця. Ягве є Богом Ревнивим і Мстивим, а я — Його десниця, стиснута в кулак, прорік янгол. Людина не може знати істину — Бог знає істину, а людина вірить. Людина не може творити Історію — Бог творить Історію, а людина її проживає. Людина не може свідомо діяти проти Божих задумів, а якщо може, тоді грішить, грішить, грішить!
Майстер кликав також до ложа своїх покійних родичів, — шепотів Зєйцов, — кликав також живих, проте відсутніх; гірше те, що вони прибували на поклик умирущого, щонайменше Ачухов поводився так, наче вони й справді прибули: гомонів із ними, мовчки слухав їхні слова, гладив по голівках невидимих діточок і потискав долоні невидимим приятелям юности. Відтак знову корчило його в нападі кашлю або задишки, від чого він перемінно робився синім то червоним, і від утоми западав у неглибокий сон, що уже межував зі смертю. Ніхто не наважувався його будити, — аж він прокидався сам, через п’ятнадцять хвилин, годину або день, і знову відгукувався до своїх гостей, видимих або невидимих, мовою тверезою чи явно лунатичною, чи такою плинною сумішшю, що людина не знала, чи то чує лихоманку мозку з його уст, чи святу мудрість: льодом, льодом його обкласти, може істина замерзне.
— … які гадають, що таким чином спілкуються з Богом. Хррркррр! Але, друзі, запитую вас, чи ж може Бог не знати, що лежить у серці людському, допоки людина Йому цього в молитві, уголос або подумки, не висловить? Не така це розмова! Крррхррр! Не така!
… Не в тому, отож, сила й сенс молитви. Із Богом ми розмовляємо не словами й співами, ані жодними ритуальними жестами, бо все це знаряддя Брехні — хррркррр — кажу вам, знаряддя Брехні! Ні, друзі, з Богом ми розмовляємо тільки через Правду, себто через те, що збрехати несила: через нас самих, тобто, через життя наше й через нашу смерть. Це єдина розмова людини із Богом: що людина є такою, якою є, що вона жила, як жила, що чинила, хрррхррр, як чинила. Й так само Бог промовляє до нас, бо не голосами самозванців, які авторитет Його собі приписують, між якими людина щира нездатна в Правді розсудити, — а через Свій учинок, тобто через Сотворіння, голосом світу, голосом реальности, яка є першою й останньою інстанцією Правди. Тому, крррхррр, і це запам’ятайте, тому найчистішою молитвою Бога є Істина науки, себто мова світу матеріального, який підтримує у бутті тіла людські.
… Але що зі світом духу, питаєте ви. Така є рація для молитви, мені здається. Хрррр. Є ото молитви за терплячість, є молитви за відвагу, молитви за погідність серця, за силу прощення, за витривалість у стражданні, витривалість у кривді й несправедливості. Але грішить забобонністю і вірою у магію нерозумну той, хто дивиться на неї, наче на ті закляття відьмачі: я скажу або подумаю належні слова, стану навколішки, чи ідола золотого поцілую, — і Бог обдарує мене благодаттю, про яку я прошу. Як можна таким гендлярством і крутійством дух свій загаджувати! Кррррхррр! Брехня це! Брехня! Крррхррр!
… Як ми, отож, молимося? А подумайте, брати мої, хіба не чинимо ми в повсякденному житті розмаїтих молитов тіла? Щоб набратися енерґії і розбудити наші кінцівки, ми робимо хуткі рухи, міцні, кров у м’язах розганяючи. Щоб стримати хімію гніву, стискаємо кулаки й зуби, прикушуємо губи. Щоб відновити рівновагу пристрасти й розуму, сповільнюємо дихання, сповільнюємо серцебиття. Чи когось дивують ті й інші, хррр, гімнастичні ритуали, в яких вправляються атлети? Чи дивує муштра солдатська? Або тренування боксерів, борців?