Крига. Частини ІII–ІV

— Ну то як воно буде, пане мислителю?

— Із чим?

— Із ним.

Озирнулося на Зєйцовa, який нетерпляче крутився.

— Такий день, пане Щекєльніков. Висловимо повагу чоловікові на смертному ложі.

Сєрґєй Андрєєвіч Ачухов умирав дуже рішучо, конкретно, умирав із брутальною певністю смерти, — ніхто не міг мати жодного сумніву, що Ачухов умирає, тим більше, він сам. Позаяк він зрікся Церкви земної, а Церква земна зреклася його, жоден піп не пильнував у ту годину біля Ачухова, не було свічки в руках помираючого, святих олій і молитов за упокій душі. Скромне помешкання на невисокому поверсі пахло гасом і медикаментами. Від печі із перекритим витягом чорно коптило; хазяйка, майже сліпа бабушка, зігнута впоперек, клопотала біля неї, грюкаючи залізяками й бурмочучи дивною мовою прокляття або молитви — годі розпізнати. Ліжко Ачуховa, втиснуте між грубою і вікном, було акурат настільки широким, аби залишити поруч місце для стільців. Їх там поставили два, один біля другого, й сиділи на них, болісно випроставшись, підібгавши ноги й склавши руки на стиснутих докупи колінах, двоє панів у чорних костюмах, із понищеними, зморшкуватими обличчями, обвислими губами, опухлими очима. Зєйцов сказав, що то побратими толстовці, які приїхали з Томська: один записував у зошиті слова умирущого Ачуховa, другий тільки курив одну цигарку за іншою. Вони також намагалися було переконати Ачуховa виїхати, але Сєрґєй Андрєєвіч залишався непохитним. Втративши й цю надію, Зєйцов більше не міг уже сидіти біля ложа умирущого другого батька й вирушив у мандрівку іркутськими шинками. Чому ж Ачухов відхилив пропозицію виїхати із Краю Лютих, якщо з’явилася така цілком законна можливість? Чи він осуджував Філімона Романовіча, що той упав перед «імператором плоті»? Чи хотів померти? Він ясно не відповідав. Жорстокий, задушливий кашель, котрий розривав груди недужого, щохвилі уривав монологи Ачуховa; Ачухов більше шепотів і харчав, ніж говорив. Толстовці, й далі цупко випростані, наче чиновники Зими, нахилялися над ним, ловлячи слова й передслівні зітхання; Ачухов підносив над периною кістляву руку, селянську, широку, — вони хапали її, стискали, клали її назад; він підхоплювався з подушок, шарпаний кашлем або висловленою істиною, — вони вкладали його назад; просив води — подавали воду. Далі він знову тільки мовчав; мовчав й умирав. У сиво-чорній закудланій бороді збиралися краплі слини й кривавого мокротиння. На майже простацькому обличчі з грубими рисами блищали масні намиста поту. Підійти ближче, й понад запахом хімії, гасу й згару ударить запах хвороби й старости, скверни плоті.