Нескінченна історія

Бастіян спускався далі, до підземель. Він проходив че­рез численні двері, прошмигував якимись коридорами і переходами. Та в одному він уже не сумнівався: можливо, у битві ці напіввелетні дійсно нездоланні, зате як вартові до нічого.

Нарешті він дістався до сходів, які провадили до тем­ниць. Він про це здогадався, бо звідти війнуло затхлим по­вітрям із запахом цвілі та холодом. На щастя, всі вартові, очевидно, побігли нагору - ловити нібито Бастіяна Бальта­зара. Букса, у ролі якого виступив Атрею. Так чи інакше, але наразі Бастіян не натрапив на жодного з них. На стінах кріпилися смолоскипи, вони освітлювали йому дорогу. Сходи вели дедалі глибше і глибше, йому навіть почало здаватися, що підземних поверхів у цьому замку не менше, аніж надземних. Та ось він досягнув найнижчого рівня пі­дземелля. Саме тут і містилася темниця, в якій були ув’язнені лицарі Гікріон, Гісбальд і Гідорн.

Те, що Бастіян побачив, навіювало жах.

В’язнів уже катували. Підвішені за закуті у кайдани зап’ястя, вони висіли на довгих залізних ланцюгах над ямою, яка здавалася чорною, бездонною дірою. Ланцюги кріпилися на стелі темниці й приводилися у рух за допомо­гою корби, але корбу блокувала велика залізна колодка, тож якось зрушити цей механізм було годі. Бастіян безпо­радно зупинився.

Очі у в’язнів були заплющені, а тому здавалося, що ли­царі знепритомніли, але Гідорн Витривалий раптом відк­рив ліве око, а тоді пробурмотів своїми пересохли ми губа­ми:

- Гей, друзі, погляньте-но, хто прийшов!

Решта двоє і собі розплющили очі, і коли уздріли Басті- яна, на їхніх устах промайнув ледь вловимий усміх.

- Ми знали, що Ви, пане, не покинете нас напризволя­ще, - прохрипів Гікріон.

- Як мені вас опустити? - спитав Бастіян. - Корбу за­блоковано.

- Скористайтеся своїм мечем, - насилу промовив Гіс- бальд, - і просто перерубайте ланцюги.

- Щоби ми полетіли в провалля? - втрутився Гікріон. - Це не надто вдалий план.

- Та я й не можу витягнути його з піхов, - сказав Бас­тіян. - Сіканда повинен сам стрибнути мені у руку.

- Гм, - буркнув Гідорн. - Саме за це я і не люблю чарів­них мечів. Коли їх найбільше треба, вони починають коми­зитися.

- Гей! - раптом вигукнув Гісбальд. - Але ж тут був ключ від колодки, яка тримає корбу. Куди вони його поді­ли?

- Десь там є одна розхитана кам’яна плита, пригадав Гікріон. - Я не зміг добре роздивитися, котра саме, бо вони підтягнули мене дуже високо.

Бастіян як міг напружив зір. Світло, яке давав смолос­кип, було тьмяне і нерівне, тож було важко що-небудь розг­ледіти, та обійшовши темницю кілька разів, хлопець все- таки вирізнив на підлозі плиту, яка злегка видавалася над рештою.

Бастіян обережно підняв її - і побачив ключ.

Тепер він зміг відчинити велику колодку на корбі та зняти її. Але коли заходився поволі обертати корбу, вона заскрипіла і заскреготала так голосно, що цей звук, мабуть, було чути в усіх підземних коридорах. Якщо тільки напів- велетні не глухі як пень, то цей скрегіт мав би прозвучати для них як сигнал тривоги. А отже, треба було поспішати. Бастіян обертав корбу далі, аж доки троє лицарів не опини­лися над краєм ями. Відтак вони почали розгойдуватися на ланцюгах туди сюди, намагаючись торкнутися ногами твердої землі, і коли їм це нарешті вдалося, коли вони зу­міли дістати ногами вже не краю ями, а таки підлоги, Бас­тіян від пустив корбу до кінця. Знесилені і виснажені, вони залишилися лежати там, де впали. Проте на зап’ястях у них усе ще висіли важезні кайдани.