ХЗ. Хто знає, яким буде майбутнє
- Автор: О’Райлі Тім
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Наш формат
- ISBN: 978-617-7682-06-5
- Переводчик: Юлия Кузьменко
- Жанр: Прочая компьютерная литература
Электронная книга - «ХЗ. Хто знає, яким буде майбутнє». Краткое содержание книги:
Спроби контролювати інфляцію супроводжувалися низкою політичних ініціатив. Змінили організацію праці, щоб забезпечити високі зарплати і повну зайнятість. Закон Тафта — Гартлі 1947 року послабив впливовість профспілок і дозволив штатам на законодавчому рівні обмежувати права профспілок. Станом на 2012-й рік, лише 12 відсотків зайнятого населення США були членами профспілок (піковий рівень колись сягав понад 30 відсотків). Найгірше, що та невдала ідея пустила коріння.
У вересні 1970 року економіст Мілтон Фрідман написав статтю у New York Times «Соціальна відповідальність бізнесу — примноження прибутків» (The Social Responsibility of Business Is to Increase Its Profits), де доводив, що в керівників корпорацій немає інших обов’язків, окрім як заробляти гроші для акціонерів.
«Бізнесмени пафосно розповідають про “соціальну відповідальність бізнесу за умов ринкової економіки”, — писав Фрідман. — Гадають, що відстоюють вільне підприємництво, пропагуючи бізнес, де важать не тільки прибутки, а й “соціальна безпека”; де керують “соціально свідомі люди”, які серйозно ставляться до своїх обов’язків забезпечувати зайнятість населення, боротися з дискримінацією, запобігати забрудненню повітря. Бізнесмени не шкодують гарних слів, що чіпляють сучасну громадськість. Вони справді відстоюють вільне підприємництво (чи відстоювали б, якби вірили в те, про що говорять, — утім їхнім словам ніхто не вірить), проповідуючи чистий і правдивий соціалізм»306.
Фрідман мав добрі наміри. Він хвилювався, що керівники корпорацій приймали рішення про соціальний захист від імені акціонерів, серед яких далеко не завжди панує згода. На його думку, треба розподіляти прибутки між акціонерами, і нехай собі турбуються про благодійність, якщо хочуть. Отак було посіяне зерно, з якого проріс бур’ян.
Наступний крок було зроблено 1976 року: видання Journal of Financial Economics («Журнал фінансової економіки») опублікувало резонансну статтю економістів Майкла Дженсена і Вільяма Меклінґа «Теорія управління компанією: принципи менеджменту, агентські витрати та структура власності» (Theory of the Firm: Managerial Behavior, Agency Costs, and Ownership Structure). Дженсен і Меклінґ стверджували: менеджери, що працюють як агенти на власників компаній, мають стимул радше турбуватися про себе, ніж про власників. Наприклад, можуть тішити себе «плюшками», які аж ніяк не сприяють компанії та її власникам307.
Дженсен і Меклінґ теж мали добрі наміри. На жаль, їхні ідеї згодом інакше тлумачили: мовляв, узгоджувати інтереси менеджерів та акціонерів найкраще за рахунок того, що левову частку менеджерських прибутків забезпечують акції компанії. Тоді менеджери працюють передусім на зростання вартості акцій. Виходить, що інтереси акціонерів та менеджерів перегукуються, і тоді спільні для всіх інтереси стають пріоритетом.
Ми й незчулися, як «істини» про максимізацію акціонерної вартості почали викладати в бізнес-школах та широко застосовувати в управлінні компаніями. 1981 року Джек Велч, тодішній виконавчий директор на той час найбільшого у світі промислового підприємства General Electric, заявив у промові «Швидке зростання за умов сповільнення економіки» (Growing Fast in a Slow-Growth Economy): для GE низькі показники — неприйнятні. Було вирішено: будь-яку компанію, що належить GE і не завойовує лідерських позицій чи хоч другого місця на ринку, а також не може похвалитися зростанням, швидшим за зростання ринку, треба продавати або ліквідувати308. Чи забезпечує підрозділ GE місцеву громаду робочими місцями? Чи надає корисні послуги клієнтам? Такі питання нікого не хвилювали і не впливали на діяльність підприємства. Головне: який внесок робить кожний підрозділ у примноження прибутків і зростання, а отже, сприяє високому курсу акцій.
Для нас це було, як атака Skynet. Машини захоплювали владу.
Так, ринки справді стали гібридом людини і машинного інтелекту. Так, швидкість трейдингу стрімко зросла, і люди-трейдери, яким не дорівнятися до машин, стали здобиччю, бо до хижаків не дотягують. Так, на ринку запанували похідні цінні папери, на яких ніхто не розуміється. Проте важливий висновок давно напрошується, і ми нарешті засвоїли: від того, як влаштована система, залежить її ефективність. Рóботи не нав’язували нам майбутнього, де творіння повстають проти творців; ми самі зробили цей вибір.
У 1980-х роках настав період рейдерства. Майкл Дуґлас прославив ту добу, зігравши Ґордона Ґекко у фільмі «Волл-стрит» (Wall Street) 1987 року. Його персонаж сказав знаменну фразу: «Жадоба — це добре». Теорія була така: корпоративні рейдери позбуваються поганих менеджерів і виводять слабенькі компанії на ефективний рівень, а отже, вдосконалюють капіталістичну систему. Без сумніву, у деяких випадках саме таку роль рейдери й відіграли. Однак акули бізнесу зациклилися на єдиній «функції пристосування», а саме високій вартості акцій, і спустошили економіку.