Легенди нескореної зими
- Автор: Ухачевский Сергей
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-362-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Легенди нескореної зими». Краткое содержание книги:
Усі збіги власних назв, імен чи характерів є абсолютно випадковими.
Автор і Видавець просять у Вас пробачення за ненормативну лексику, яка трапляється у романі. Автор просто показав життя таким, яким воно є.
Кажучи словами Ярослава Гашека, автора безсмертного роману «Пригоди бравого вояки Швейка»: Життя — це не школа витонченої поведінки. Кожен говорить так, як уміє…
А цей роман — ані підручник салонних манер, ані науковий трактат про те, яких слів прийнято вживати у товаристві.
— Я з ними тоже говорив, — повідомив Бача. — Їм не раз мільйони предлагали, шоб вони знялися з аеропорта і дали вивезти з України якимсь там підарасам бабло. Відказувались.
— Ну й дураки, — вирішив Мишко. — нада було і бабки взяти, а тих підарасів йобнуть в догонку! Бо шото ми слішком добрі стали і правільні.
— Да-да, — погодився Бача. — У них там такі пріключєнія були, не хуже чим на Майдані: і Триндюк пробував на них наїхать, шоб під себе охрану підмять і рубать бабло, і мусора питались шото там на них нависать… І охрана дєпутатов зі стволами…
— І що найцікавіше в тій історії, — продовжив думку Сергій, — їм навіть ніхто за це не подякував. Люди п’ять місяців охороняли аеропорт, не давали вивозити з України награбоване… Втрачали власні гроші, час, здоров’я… Відверто кажучи, я в шоці. Бойову, організовану структуру просто «забули», коли вона стала не потрібна.
— Добре, хоть на хуй не послали, — реготнув Бача. — А могли б.
— Думаєш, нам хтось скаже спасіба? — пхинькнув Мишко. — Разрєшили воювать і подохнуть во імя Родіни — і то харашо. І за то благодарочка.
— А я би водки йобнув, — враз завив Журналіст. — Після таких новин, що на голову не налазять, хочеться душу чимсь змазати.
Після поранення на Майдані він був трішки «не в собі», покинув роботу, постійно виїжджав на «бойові» і вже записався в якийсь добровольчий батальйон. З негативного: став запивати.
— Ти як у штопор зайдеш, хуй ми тебе побачимо до нових віників, — заржав Мишко. — Але по сто грам можна. Не більше.
— Я шо такий алкаш? — образився Журналіст.
— Так! — в один голос заявили всі.
— Блядь, — озвався із закутка Єнот, тітушка, котрий прибився до майданівців після подій 20 лютого. — А я ж за рульом… Машину кинути, чи що?..
— Шо ти, бля, пиздиш, бля нахуй! Мені воше нєззя пить, — хрипло обурився Бача. — Повезеш мене додому, бо я тут вопше слюнями вдавлюсь!
Не говорив за столом тільки Заумний. Йому було пофіг — куди, чого, коли. Він встав, підійшов до стійки і замовив випивку, перезирнувшись з Сергієм. Той завжди платив. Сергій зі згодою кивнув, мовляв, замовляй, що хочеш. Дід задоволено констатував, що з колишнього вічного днювального вийшов класний солдат. І головне — що з нього вивітрився комплекс провінційного «трудовика».
Невдовзі офіціант приніс замовлення і почав виставляти на стіл: тонко порізане морожене сало, часничок, чорний хліб, оселедець під цибулею, смажені карасики, картоплю із кропом, шматки масла, соління, мариновані гриби, деруни, вареники…
Бача облизнувся:
— Як бачу це ізобіліє, жити хочеться. Вже півроку тут сирий хуй без солі доїдаєш і послідні носки в хімчистку здаєш, а ви жируєте…
— Странний ти тіп, — підколов Сергій. — Учив Десанта жити… А сам не з Майдану? Автомат перед собою і пішов просити милостиню по офісах…
— Нє, ну ми ж європейці, — не погодився Заумний. — Хотя… як вспомню, як ми бомбили того екс-міністра…
— Тш-ш-ш-ш… — всі дружно засичали на нього, мов кубло змій.
Той похляпав себе долонею по губах, але продовжив думку:
— Зате тепер ми озброєні, екіпіровані та нормально воюємо… Є чим…
Коли в чарки була налита горілка, командир виголосив тост:
— Дасть Бог упіймаємо парочку кацапських майорів з полковниками, сразу обміняємо їх на наших пацанов, шо зараз в плєну. А як не обміняємо, то просто їх йобнемо. Цього разу ні жаліть, ні здавать контрікам, которі їх отпускають за долю малую, не будемо. Іловайск я їм не прощу. Підарам…
Сергій зі згодою покивав, закинув голову, щоб влити у себе горілку і… І побачив у вікні передвиборчий плакат з мордою Єгора. Він закликав усіх українців цінувати європейські цінності, пам’ятати про героїв Майдану і АТО та впевнено йти до перемоги. Сергій мало не захлинувся спиртним, але випив, відкашлявся і відставив чарку. Бойовий настрій, що був сьогодні перед від’їздом на фронт, куди й зник. Він спохмурнів, задумався і враз ніби прозрів. Щось в Україні відбувалося не те…
Завтра, можливо, будуть бої… Багато хто з них може загинути… Усі це розуміли, усі свідомо йшли на це. Поруч з ним сиділи справжні герої, котрі ставляться зі зневагою до смерті та з любов’ю до своєї землі, Батьківщини, котру будуть завтра захищати зі зброєю в руках. Він зараз не бачив у них на обличчях ні страху, ні хвилювань, ні сумнівів. Цей обов’язок жив у них як впаяний, дарований Богом, всмоктаний з молоком матері, наповнений повітрям, яким вони дихали, водою, яку вони пили… І зараз вони сидять за цим столом, такі різні, з різними життєвими історіями, з різними поглядами на життя, різними статурами, достатком, у різних формах армій світу… випивають, сміються, смакують такими простими стравами, як делікатесами; говорять і навіть радіють через те, що завтра знову будуть у бою. І він запитав їх, обвівши поглядом: