Легенди нескореної зими

Блідий сердито стиснув кулачки, почервонів. У нього на лисині виступили сині пульсуючі вени.

— Не, ну это ты зря, — озвався 64-й. — Я просматривал все эти дела перед нашей встречей… там доказательств ноль. Не он, все это работа конкурентов, чтобы его измазать грязью. Просто поверь мне на слово.

— Ага, поверю, — реготнув той і знову махнув рукою, мовляв, робіть з цим усім, що хочете.

— Та он у тебя вобще как баба, — докинув хтось із присутніх. — Он же такой сладкоежка, что за бочку варенья и ящик печенья родину продаст.

— Я тоже люблю сладкое, — обурився 64-й розмір. — Поэтому я такой добрый.

— А може в нього глисти, — заржав хтось. — Солітера свого годує.

Заржали всі. У Блідого знову вся голова налилась кров’ю.

— Немає в нього глистів, — з-під лоба дивлячись на публіку, заявив він.

— Конечно, они от «кокса» дохнут моментально, — продовжував гнути своє Бас.

— Та ну, — аж пересмикнув обурено плечима Мордань і заявив з докором: — Хто з нас не пудрив носа. Ви ще тут про дівчаток заговоріть, що він з ними любить погратися.

— Да не, — сп’яніло буркнув Бас, — на личности зачем переходить? Все мы люди. Понимаем… Как говорится, кто не грешен…

— В принципі, як я бачу, більшість «за»… — обвів поглядом публіку Мордань.

Та публіка вже була непогано підігріта спиртним, сиділа в «планшетах» і лиш зрідка кидала якісь свої репліки. Справу було вирішено.

— В принципе… и я не против, — враз заявив Бас. — Что Василий Миронович, что Егор Васильевич… Лишь бы голосовали правильно. И вовремя нажимали кнопки.